Шлях Одисея перейдемо
І десь скінчиться міт сторіч:
День однооким Поліфемом
Всіх звабить у печеру-ніч.
І ти, що полум'я був повен,
Затихнуть змушений тепер:
Сама доба — глухий Бетговен,
Сама доба — сліпий Гомер.
15.01.1943
СЕРПЕНЬ
Herr, es ist Zeit!
Р. М. Рільке
Час, Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекриленого тіла, перше срібло
На скронях та пооране чоло.
І під чолом ті, що колись горіли,
А нині глибше й глибше западають
І пригасають — ті неситі очі...
Бо зір звертається до себе, внутр,
З переситом від людського й земного.
Час, Господи, покори й самоти.
Найперше — це покора. О, навчи
В ночах безсонних, в бичуваннях долі,
У дрібничковій помсті днів і діб,
В безсиллю немощів — навчи, навчи покори,
Найпершої чесноти початок.
Ти дарував її надміру гойно
Твоїм численним найгіднішим слугам, —
Подай її найнижчому — тепер.
Час, Господи, покори й самоти.
Смирися, духу гордий і невдячний —
Збунтованого ангела насліддя!
О, кожен день життя жагуче пив
І все шукав — але не те, що треба.
Все пізнавав, але недовідоме,
І все стримів, але незрячим серцем
І не зважав, що під зухвалим кроком
Розтоптані лишались пелюстки.
Час, Господи, покори й самоти,
О, самото, ти, знаю, найтрудніша,
Тебе навчитись тяжче, ніж покори,
Ти вимагаєш скупчених зусиль,
Як іскра, що рождають криця й кремінь,
Як скорч останній м'язів переможця.
Як крок кінцевий того, що дійшов
Вершини.
Бо якщо покора — мудрість,
То самота — є завжди висота.
Час, Господи!
16.08.1951
Summit, N. J.
ГРАНИЦЯ
Вже перейшла блакитна повінь
І ти не Симон, а Петро.
Вже замість білої любови
Лютує в жилах чорна кров.
Лиш дим і чад спливають мертво
Й холоне скудний попіл там
Де на каміннім серці жертва
Палала збуреним богам.
Літа зливаються з віками
На історичному вогні
Й, зростаючи в крилатий камінь.
Готичні застигають дні.
1936
КАМІНЬ
Оксані Лятуринській
Поглянь на камінь: він мовчить
Мовчанням мудрости і віри.
Гримить війна, дзвенять мечі.
Шаліє кров. Вирують вири.
Та він холодний і нагий —
На перехрестю.
Мчаться авта.
Минає звільна крок нога
Минає все.
Лиш вів, як правда
Найбезумовніша, — застиг
З незримим виразом погорди.
І той його камінний сміх
Не бачать перехожі орди.
1941
ЛІРИЧНА ПАВЗА
МІСТО, ДЕ МИНАЛИ ДНІ
Минають дні, минають ночі...
Т. Шевченко.
І.
І знову він, нещадний свідок —
Двірець Віденський — дим і чад.
Яку весну шукать поїду
Під рівний грюкіт коліщат?
Востаннє ось твої долоні
І зимних уст твоїх печать,
Ось сльози опекли солоні —
Мовчу, щоб лиш не закричать.
Мовчу, стискаю руки милі
І наскрізь прошиває біль.
Яким же буде світ мій білий
В далечині чужинних піль?