1923
II.
Шість літ, як сон — і згадувать не варт —
Промерехтіли крізь вікно вагону,
І ось гуде не березіль, а март
По площині порожнього перону.
Ніхто не стрів, ніхто не викликав
В уяві спраглій вимріяний образ.
Лиш паротяг недужо клекотав,
Гула Варшава, чорна і недобра.
1929
III.
Зрідка ходимо в Лазєнки.
Жовтень
Лаштунки ампірні розметав.
І вона питає: Чи знайшов ти
Що шукав? Чи ще зорить мета?
Усміх добрий, іронічний трохи,
І не знаю, як відповісти...
— Тут гучніше рокоти епохи.
Нижче й важче час оцей летить.
Так, знайшов ось тут уста і руки,
Закуток у палаці твоїм.
Неспокійно сплю: все сниться грюкіт
Бою та над степом чорний дим.
Труден день біля чужої праці
(Дальній родич чи набридлий гість),
Біль, що всіх істота еміграцій,
День і ніч охляле серце їсть.
А мета? Вона горить і гасне
В такт добі, але не загаса...
— Все буде, козаче, своєчасно.
Вчися ждать.
Дивись, яка краса!
І цілую руку в жилках синіх,
А вона — в похилене чоло. ...
Лунко грають простори осінні,
Ллється синь і став дзвенить, як скло.
1930
IV
Біля пам'ятника Міцкєвичу
Ти вдивляєшся хмуро й бронзово
Понад поверхи, люди і лиця,
Під тобою розмірно й грозово
Крутить рокіт щоденний столиця.
Там кигичуть вислянські меви,
Хвиля берег піщанний лиже... —
Чорне місто твоє, Міцкєвич,
Евразійським мені Парижем.
Жовтень грає глухі прелюди,
Диригує Шопен листопадом
І такі тут спізнілі люди,
І така легендарна влада.
Бельведер під виспянськими млами
Петербурзьким зідхає туманом.
В чорних вікнах — то пломінь чи плями?
Сірий привид — мана чи омана?
І коли заскрегочуть віти,
Схід дихне своїм зимним нордом, —
В Уяздовських гуляє вітер,
Стеле шлях по асфальту — ордам.
Вистелає іржавим листом,
Мов татарськими килимами ...
... Стережи, стережи це місто,
Вартівничий із бронзи, Адаме!
1932
V.
Посмертний день зміїться по руїнах
Могильним гадом. Проповзе й кінець.
Вона ще снить, рокована країна
Охлялих душ і висохлих сердець.
Ввижається їй велич, міць і слава,
Зітлілі чини, неживі слова
Й не відчува, що виснена держава,
Як мстивий привид, тихо проплива.
І дійсність проступає невблаганно
Гербів щербатих, зламаних колон...
Посмертний день кінчиться. Бездиханна
Глибока тиша і останній сон.
1933
І ДЕНЬ, І НІЧ
Немає місця на землі
Де б витримали утлі стіни —
Дім розпливається у млі
Під гуд нічної хуртовини.
Морозом спалено сади.
Що так побожно ми садили,
І зимном мерзлої води
Ось ранок стигне мертво-білий
І ледве блакитніє. День
Останні краплі крови точить.
І тихо п'є. І знов веде
На бездорожжя злої ночі.
26.01.1943
ПІДСУМОК
Ти мене виснила в зоряних снах,
В ночі дівочі, пахучі та млосні,
А за весною летіла весна,
Морем шуміли стривожені сосни,
Морем шуміла широка ріка.
О, чарівна наша ноче заручин!
В квітах вінків та купальських вогнях
Нас привітала цілунком жагучим.
І простелилися сонцем шляхи:
Радість і праця, і усміх дитини...
Хто ж сподівався, що рев хуртовини
Раптом прорветься, підступно-лихий.
Знівечить спокій і тишу розріже,
Спалить, зруйнує будований дім?
Скроні срібляться. Згинаються крижі.
Очі їсть дим.