Ти мене виснила, білая панно
(О, діяманти дівочих сліз!).
М'язні бронзові і зір капітана,
Море блакитне і лагідний бриз.
Яхт білокрилий — — —
Та соняшні сни, бач,
Здійснились марно: поетом глухим,
В музику власну заслуханим...
Вибач,
Вибач, єдина, за попіл і дим.
27.01.1943 Варшава
ЛУНИ
Ледве доноситься гул —
Крики голодних хозар...
Десь темносиній Інгул,
Жовтня холодний пожар.
Десь стукотять потяги —
Шпола — Цвіткове — Тальне.
Там, за серпанком юги,
Ждала дідизна й мене:
Синя, синюшна вода,
Пустка, де сад був і дім,
Вітер, що юність вітав
Понад простором п'янким.
Що ж — не судилось. Скипись
В серці пекуча сльоза.
Ринуть в спорожнену вись
Зойки голодних хозар.
Осінь, 1942
МАРТІВСЬКІ ІДИ
1.
Завчасна провесна. Що нам вона рокує?
Не знати. Стомлено вже двиготить війна.
Ще повзи скреготять, ще б'ють гармати всує
Й трикутник літаків у хмари порина, —
Та ясно вже одне: почислено години
І присуд видано.
Регоче сатана,
Що злом стає добро і винний знов невинний,
І ядом осени отруєна весна.
І все повернеться ізнов на давні кола
Поглиблювать довічну колію.
І Доля відійде з недовідомим чолом
В несьогосвітню самоту свою.
2.
Зближаються мартівські іди —
Години нещадних розплат
За всі безнадійні побіди
На згарищах батьківських хат.
Де бурі історії вили
І рвали прострелений стяг,
Тиняється псом здичавілим
Розтерзане людське життя.
Де плугом трудилися клани
Благих миролюбів, — пройшло
Озброєне в хижу захланність
Залізом наїжене зло.
І зрадила дика жадоба,
І всі перемоги — внівець —
Допалюй, рокована добо.
Стає початком твій кінець!
03.02.1943
ЕЛЕГІЇ
1.
Ти була Еспанія, Еллада...
Все летить нестримно, як стріла.
Розпадається остання влада
В пазурях голодного орла.
Майже вчора ще гули гармати,
Переходили тугі полки.
Древня, підмогильна Вічна Мати
Усміхалась крізь віки.
І розтанула під вий номада
Ніби привид сивоголубий.
Де пливли Еллада і Гренада —
Знов кістки, руїни і горби.
03.02.1943
2.
Персеполіс у бурі і огні
І Олександра божеська десниця.
О. Ольжич.
О, серце крихке, душе кам'яна й окаянна,
Чи чуєш, чи бачиш — кінчається згаслий ваш світ!
Епоха, епоха відходить від вас невблаганно -—
І де ж ваш притулок? І хто ж залишив заповіт?
Осіннім дощем вижирає проржавлені барви
І все розпливається, все заникає в імлі.
Лишається тільки в залізо зокований варвар
Та гнані у безвість, відірвані діти землі.
Ні краю нема, ні кінця пророкованим мандрам
Пустелями нив, цвинтарищем осель і дібров,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де ж Персеполіс твій, тьмянозорий і злий Олександре,
Сонце битв духотворчих і яра на лезах любов?
24.02.1943
3.
От і йде
Шепчучи „засни”,
Білий день Чорної весни.
Занімій
Зв'ялена рука —
Цвіт німий.
Прозелень гірка.
Дощ — і той
Старчими слізьми...
Самото,
Одури і візьми
Без пісень
Сонця й далини —
В білий день
Чорної весни.
18.06.1944