Розум меркне...
Розум меркне. Серце умирає.
Не прозріти дику далечінь.
Ти станеш неплодний, як Ізраїль,
Під чужі повержений мечі.
І весна не спинить подих смерти,
І земля не витятує рід.
Не лишиться навіть напис стертий
На поверхні намогильних плит.
Боєвище, стрільнами порите.
Жовті кості. Посірілий згар.
Тільки простір. Над простором — вітер
Та загони сизокрилих хмар.
18.05.1944
Голос півстаречий...
Голос півстаречий, півдитинний.
Старосвітські строфи. І чогось
Фортеп'ян звучить, як клавесини...
Що ж це — пригадалось? Приверзлось?
Але день тверезий аж до болю,
Червень — мов спізнілий березіль
І війна гримить на передполю
Стогоном загублених зусиль.
Десь складають кари і провини,
Десь прокреслюється вислідна
... Фортеп'ян звучить, як клавесини,
... Бабчин спів.
І літо, як весна.
10.06.1944
ЛІРИЧНА ПАВЗА
В душі — глибока павза.
І. Франко.
1.
Осінні зорі ніби іскри
Роздмухує холодний вітер,
А місяць жовті зуби вишкірив
І заховавсь за віти.
Дарма. Від мене не сховаєшся,
Мій лисий ласий баламуте!
Пора спочить, пора покаятись, —
Вже зір твій мутен.
Бо це ж не травень, не побачення,
Це — жовтень.
Згас короткий день.
Зима по листю кіт затрачених
Стопою білою пройде.
2.
А ти хотіла щастя й волі? ,—
Ні, відцурайсь навік.
Вже я терпкавий трунок болю
Давно ковтати звик.
Ото ж навчись і ти ковтати,
Ти, сестро пізніх літ,
Бо що ж ще маю я вписати
В осінній заповіт?
Що на могилах зійде вбогих
Не ярий пурпур слав,
Лише — молитвою до Бога —
Зелена пісня трав?
3.
Будуй чи не будуй — однаково!
Вітрами простір цей яриться.
Дні Праги, Києва чи Кракова
Все ті ж: сакви і патериця.
Все дме та й дме. Всіма щілинами
Гуде крихка трьохстінна хата.
Глухими ревами звіринними
Нагая рівнина понята.
Ще мить — і хижі хвилі повені
Заллють і візьмуть утлі стіни,
І знову дні підуть мандровані
У вітровий безкрай пустині.
І серце знов на попіл спалиться,
І з попелу спалахне сила.
... Сковороди кобзарська палиця
Скалічені замінить крила.
1925-1931
МІСЯЧНА СОНАТА
День продзвенів жагучим злотом сонця,
День пролунав п'янким блакитним вітром
І ось — задиханий, зарожевілий —
Схиливсь за обрій.
І запахли трави,
І дерева, задивлені в затоні.
Почали таємничо наслухати.
Розплющилися квіти вечорові
І забринів десь струнний плюскіт лун.
І.
Ми гралися у фанти, в перегони,
В кота і мишу, в ритміку Далькроза,
А потім і не зчулись, як нараз
В нас заспівала молодість підлітком
І радість несподівано зросла,
Мов крила за плечима.
І забулось,
Що той рухливий і веселий пан.
Недавно ще поважний і похмурий,
Є знаний вчений, а та гарна пані
У сяйві сміху — в дійсності актриса
З зів'ялими устами і трагічним,
До гриму призвичаєним лицем.
Ви ж — ніжна і ясна — на тлі топіль,
Над люстром вод — здавались просто чудом
Мов Ґалятея раптом ожила.
Бо ще годину тому — були просто
Девоткою з провінції в немодній
Суворій сукні, мовчазна й чорства.
II.
І от у синій глибині небес
Затріпотіли зорі
й виплив місяць.
... Чому звемо ми „місяцем” її,
Богиню таємниці й непокою,
Селену чарівну, Астарту тьмяну,
Буття нерозділимого праматір,
Правічну й нерозгадану Іштар?