19.08.1947
Берхтесґаден - Прін
4.
Гори і озеро — келих розлогий,
Повен молочної синяви вод.
В липах старезних серпневі еклоги
Вітер співать починає. І от
Радість кінчиться нескінчена, пізня,
Радість остання..
Осінніх сузір
Розсип дзвенітиме... Може ще пісня
Слабо лунатиме в сонний простір.
20.08.1947
Хімзее.
5.
У парку квітники та урни.
Яриться серпень жаром барв.
Якась юнацька снить безжурність,
Що не передчуває кар.
А кара буде — розум знає
Ще не скінчиш вино допить,
Що й не дихнеш спізнілим маєм,
Як все прийдеться окупить.
20.08.1947
6.
Ти серпень днів стрічаєш на межі
Жаских епох.
Тут затишок ще дише
І над баварським озером лежить
Така глуха, немов балтійська, тиша.
Невже ж гула найзгубніша із війн,
Гарчали повзи, вибухали бомби,
Ховались люди в темні катакомби,
Та не щадив їх той безокий бій.
І вік Аттіли знову воскресав,
В неволю йшли і рабство квітло знову,
І варварським огнем жорстоких слав
Освітлювало жалісну Віднову.
О, голізно історії! Тоді
Ти був немов глухо-німа Кассандра,
Що ось тепер — на суші і воді —
Приречена непроминущим мандрам.
А тут — куток, де затишок і мир,
Що їх війна байдуже оминула,
Де блакитніє лагідний простір
Прозорих вод
— і де душа заснула.
22-23.08.1947
Хімзее
7.
Вся путь — колобіг неустанний.
Ось день зміняє рання ніч.
На станціях киплять каштани,
Веде осінній вітер річ
Про те, що буде, як і було,
Він все це знає наперед:
Розлуку з залізничним гулом.
Цілунків пізніх мертвий мед.
13.09.1947
8.
Осінній парк і ще одне розстання,
І строфи Рільке...
Ах, чому не дощ?
Чом цей нещадний попіл умирання
І далечінь ще не відбутих прощ?
Суха листва, покорчена від спеки,
Зів'ялі квіти, спалена трава...
Скажений Вересне, ти — вісник небезпеки.
Тікать втекти, ще поки не урвавсь
Останній стик, останній стиск долоні,
Останній зідх...
Натягнена струна
Іще тремтить. Та вже срібляться скроні
І гасне неповторена весна.
15.09.1947
Кульмбах
9.
Мій Серпень буде дівчина, не ти:
Занадто в тебе спогадів і яду.
І що ж тобі ці вірші і листи,
І пісня болю в шумі листопаду?
Тебе чекає ванна і готель,
І чергове повторення обряду,
Мене ж — гірський потік і — серед скель
Сріблястий цвіт із зоряного саду.
29.08.1947
Хімзее
ТРИ ПОЕЗІЇ
І.
Пір'ясті хмари ранній снігопад
Віщують.
Але жовтень ще яриться
Пожаром барв, вогнем твоїх принад.
Трояндами на вічно-юних лицях.
Ти не старієшся. Літа текли,
Як хвиль прозор, повз вічний мармур тіла
І не порушили, і не лягли
Ні зморшкою. Лиш те, що було, — змили.
І осінь ця ізнов тобі весна,
Ти квітнеш знов — крізь жовтень —
першим маєм,
Непереможно сяйвна і ясна.
І краю тій весні твоїй немає.
30.11.1947
II.
Все одійшло: дозвілля, книги,
Оселя... Розійшовсь туман
І ось ми на уламку криги,
А вколо — лютий океан.
Ми двоє, як Адам і Єва.
За обрієм — хвиляста муть
І ані голуб, ані мева
В безокім небі не майнуть.
Що ж залишилося? Якої
Нам тверді віднайти?