— Одне:
Залізо пристрасте людської
Й любови золото ясне.
12.08.1948
III.
Чому ти — рідна? Чому ти — чужа?
Чому між нами любов — межа?
М. Рильський.
Веранда. Столик. Недопита кава.
Над обрієм — чи не твоя звізда
З недобрим блиском, зимно-зеленкава?
Скінчився рік, що мідно загнуздав
Жагою, мов залізом невмолимим,
І порятунком — ці були уста.
О, ночі, що п'янили душним димом,
О, дні, що тверезив їх синій хміль,
І тижні рвались пристрасним нестримом.
· · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · ·
Веранда. Столик.
І раптовий біль.
Бо рік тому — тут інший був з тобою:
Ось — тінь його. И не вистачить зусиль,
И нема такої клятви чи напою,
Щоб відігнать, забути. Щоб межа
Нас поєднала смугою ясною,
Щоб не була ти — рідна і чужа.
12.08.1949
Мюнхен
ДВІ ЕЛЕГІЇ
1.
Так — лиш поет...
Та серце захотіло
Вас тільки вперше і без вороття:
Нагої таїтянки смаглим тілом
Все чарувало заздрісне життя.
І от — буя тропічний шал волосся,
Гранати лиць і перс тугі плоди ~
Все, що пекло уяву, що верзлося
В жагучих снах палкої самоти.
О, хай життя, як завдання Фермата,
Та древній бог, що ним живе земля,
Вам смагле тіло п'яним ароматом
Прадикої дівочости налляв.
1922
2.
Не дала мені доля сталевого зору,
Ані м'язнів бронзових, ні жилавих рук,
Щоб вести корабель в далечінь неозору,
Там, де неба і моря блакитний лук.
Щоб під мірний гексаметр співучої хвилі
Стрінуть землі незнанні рожевих птиць
І жерців, що завмерли в блаженнім безсиллі,
І покірних рабів чорношкірих цариць.
Роковане коло! — червоних рифів.
Золотого піску, діямантових гір,
В непорушнім спокої замріяних грифів.
Що зміряють і важать нещадний простір.
Сушо й море, скарбів ваших не затаїти:
За архіпелагом моїх марінь
Як міраж океану мріє Таїті .—
Пливучого острову золото й синь.
Не віриш? Не хочеш? Чи ж вічно кара?
Прости... Хоч хвилину надією будь,
Що ще жде мене чорний прапор корсара,
Двощогловий бриґ і блакитна путь!
1923
АЛЬБАТРОС
(Charles Baudelaire — L'Albatros).
синів височини, сріблястих альбатросів,
Що над безкраєм хвиль провадять корабель.
Буває, для забав впіймає гурт матросів
Розважити нудьгу серед морських пустель.
Та лиш поставлять їх на палубі, — ці птиці,
Володарі висот, в ту мить стають без сил:
Незграбно шкутильгать почнуть вони і биться,
Обтяжені з боків кінцями зайвих крил.
Крилаті королі! Які ж ви тут комічні!
Могутні в синяві — каліки ви тепер.
Он з люльки одному пускають дим у вічі,
Он дражнять другого, що зовсім вже завмер...
Поете! Ти також є князем висоти
І тільки угорі — ти і краса, і сила,
Та на землі, в житті ходить не вмієш ти,
Бо перешкодою — твої великі крила.
1922
З ЩОДЕННИКА
Тут осінь недарма „індійським літом”
Прозвали.
Справді, жовтень розквіта
Рожевим золотом на зелені нетлінній.
Мов другий май. Звичайно, зовсім інший,
Невиданий, негаданий, недійсний,
Можливо, навіть дещо дикий.
День
Купається у зовсім літнім сонці,
Гарячім, як терпка, спізніла пристрасть
Вже літньої людини, (що пізнала
Завчасну весну, так і нерозквітлу.
Грозове літо в згубах блискавиць
Та серпень, що підтятий був зрадливо
Скісним дощем... )
А ночі, трохи душні,
Відслонюють весь чар сузір осінніх,
Що зимними д'ямантами горить
На тьмяно-теплім оксамиті неба, —
— І щось несамовите є у тім.