Выбрать главу

„Слово о Полку".

1.

Лежиш, скривавлена і скута, Мов лебідь в лютім полоні. Яка ж страшна Твоя покута! Які глухі, жорстокі дні!
Міцна, як смерть. Твоя в'язниця, В ній морок смороду і мла. Невже ж Тобі ще може сниться, Що вільна Ти колись була?
Що над ланів, співучим злотом: Ти билась крилами в блакить? А тут терпінням і скорботам Життя віддало кожну мить.
А тут все тіло пражить сором Гостріш, ніж біль найгірших кар, — Коли Тебе розпусним зором Нагую огляда владар.
Ні, Ти — не мати! Шал коханки У чорнім полум'ї коси, В обличчі степової бранки Хміль половецької краси.
В очах звабливий морок ночі, — З них кличе, кличе глибина, А в диких рухах ще регоче Ніким не займана весна.
Тебе б конем татарським гнати, І, — тільки просвистить аркан, — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран.
Привабливо-безсила й гарна — Осяєш Ти чужий намет, І хижий хан буде безкарно Впивати уст отруйний мед.
Та хутко скінчиться відрада: Засне він стомлений, в тобі ж Прокинеться кривава зрада І стисне віроломний ніж...
Блиснуть у тьмі вовчиці очі— Лиш горло кров'ю захарчить, — Ти в море степової ночі Впірнеш русалкою умить.
І знову чарівне обличчя Закриє половецький степ, І знову ніч очей покличе — Тебе спіймать, схопить Тебе б!
Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспіва! Бо ти ж коханка, а не мати, Зрадлива бранко, степова!

3.

Хижі птиці летять зі Сходу На червоному тлі пожеж, Бачу, бачу Твою Голготу І звідціль, з моїх мертвих меж.
Скитський вітер гуляє й нині, Як тоді, пам'ятаєш Ти? А степи Твої знов — пустині, Хіба тільки нове — хрести.
Проорало глибоким плугом, Кров'ю сіяв новий сіяч, — Дике жито прийдеться другим
Поховай же страшний наш слід, — Серцем спаленим все пережито В апокаліпсі хижих літ.

4.

Прости, прости за богохульні вірші, Прости тверді, зневажливі слова! Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші. Гіркі й пісні глуха душа співа.
Під грім гармат, під вітру подих дикий Гула дудонь з-під варварських копит, — Ми не зазнали іншої музики І інших слів в вогні залізних літ.
Десь мудрим сном в архівах спали книги, Ми ж з них хіба палили цигарки. Пів-русини, а напів-печеніги, — Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.
То ж не дивуйсь, що, визволившись з брану, Ти, зранена, зустріла нас, синів, Що в дикім захваті ятрили кожну рану Шаршавими руками дикунів.
Що в дикій пристрасті — Твоє тулили тіло. І кожнен рвав до себе і радів, А кров текла... І Ти захолоділа В палких руках закоханих катів.
Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до Твоїх ніг, — Прости, прости, — молю, невтішний митар, Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранко степова! З Твоїх степів летять птахи зловіщі, А я творю зневажливі слова.

В таборі,

3-7.09.1923

ВІТРИ ІСТОРІЇ

1.

Знов на Богдановій дідизні Історії свистять вітри, Скрегочуть місяці залізні Неповторимої пори.
Ще не одно століття йтимеш Метою перед рухом лав! ... І буде снитись бідний Тиміш, І гук неодгукавших слав...
Ще не один раз все повториш Під грім історії, як в снах, І, може, тільки втретє створиш, І втретє запала весна!

2.

Вітри історії розсіють Готичні сутіні століть, — Жагу ж зустрінути Месію Водою днів не утолить.