І так тривало довго це індійське,
Уперше пережите дивне літо,
І разом з ним росло й тривало щось,
Теж вперше пізнане.
Ти звала його „приязнь”.
А я боюсь і досі називати
Те, що не має назви ні ім'я
У скудній і нестислій людській мові.
19.11.1950
ПАМ'ЯТЬ
ОСТАННІЙ ЛИСТ
... Ім'я біблійне — Анна -
Вогнем пустелі спалює уста.
1923
Вибачте, Ганно Редер,
Серце Вас не забуде.
Келих гіркого меду
Офірували нам люди.
Людське, земне, долинне
Ось перестріло нас —
Чи ж своєчасно долине
Наша невчасна весна?
Трояндо Ієрихону,
Ніжна саронська сарно,
Зустрів я земну мадонну
І — гірко мені, і гарно.
І от для анахорета
Трудна, жорстока путь...
Ганно Редер, о, Ганно Редер,
Як же звикнути? Як забуть?
10.08.1925
КРАКІВ
W blekitnej lodzi tramwajowej
Przeplynac przez wieczorny Krakow.
L.Podhorski Okolow
Дотримать заповіт лицарства
Нам допоміг цей промінь з мряки ?—
Вознесений над світ і царства,
Лиш вічністю червленний Краків,
Так. Всі шляхи вели до нього
На плит молитвословний камінь
Каплиць, звідкіль дихання Бога
Відвіку ширилось віками.
Там спить історія, як мощі,
І все здається: ось воскресне!
І враз наш дух, сліпий і тощий,
Підійметься на гори хресні.
І раптом зникають ф'якри, авта,
Трамваї, світла і бетони,
І встане вічність вічна правда,
І місто в вічності потоне.
24.11.1920
СТАНІСЛАВ ВИСПЯНСЬКИЙ
1.
Nad jakas rzeka, w jakims kraju...
Над Вавелем — вітри і дим,
А він горить і не згоряє.
Стає чужим родинний дім
Над річкою, в якомусь краю...
Даремно скаржиться в віки
Сурма Маряцького костьолу, —
Він кличе порухом руки
Не цю, оганьблену і голу,
А Ту, високу й осяйну...
І дивний привид серце крає
Крізь трудний день, крізь змору сну
В незнаному, якомусь краю.
2.
Niech nad mogila nikt nie placze
Procz jednej mojej zony, —
Na nic mi wasze lzy sobacze ...
Над мертвим містом недосяжні зорі,
В вузьких провулках сизо від примар
І Краків — як заклятий лепрозорій,
І тіло — Лазар, і душа — пожар.
А встане день — осінній дощ заплаче
Над хвилями земної суєти.
Десь там і сміх, і брех, і лзи собаче,
А тут в кімнаті двоє: він і Ти.
3.
Nad jakas rzeka, w jakims miescie,
Gdzie slubowalem slub niewiescie...
Труна кімната. Крізь вікно — могила
Костюшкова. За нею — далечінь.
В фотелі дотліває утле тіло,
Переісточуючись в тінь.
Не скінчено поеми. І рисунку
Не дорисовано. Не здужає рука.
Ще б треба сили, щоб побідно й лунко
Пломінний слід прокреслити в віках.
А тут кістяк, неситим жаром зжертий,
І край якийсь, що мріє крізь вікно...
Та щоб жила Вона, та мусиш вмерти,
Зітліти і воскреснуть, як зерно.
1931
МИКОЛІ ЗЕРОВУ
Під дикий галас доброго і злого
Тих днів шорстких, коли втеряв наш дух
Співучий мелос, ще відвічний логос
Гартований болями ранив слух.
Скінчилося. Гармати знов на плуг.
Куплети кулеметів — на еклоги ,
і просторінь крізь мертвий мур облоги
Свій неозорий розгортає круг.