Як віддати? Слів біблійних треба,
Що в них пал пустині клекотить:
Це лунке, пусте, порожнє небо,
Цю безбожну неживу блакить.
10.06.1944
7.
Сучасники, о вбожество мізерій.
Де взяти слів із жовчи і вогня
І на якім вогнетривкім папері
Віддать нащадкам ад сліпого дня?
Тоді весна рождала чорні будні
В плачах дощів, в прудких судомах бур,
А літо люто грало в сурми судні
І голим жахом дихала лазур.
І так тривав червлений палом червень,
І душно гас, і загорався знов,
І на трояндах, як на свіжім стерні,
Під диким сонцем запікалась кров.
І вили гуни. І текли татари.
Й — поки тряслась беззахисна земля —
Безбожне небо повний келих кари
Зливало на оселі і поля.
Сучасники! Хто розбудить зуміє
Глухих і невидючих? Де ж візьму
Старозавітний пломінь Єремії
Щоб пропалить вже неминучу тьму?
19.06.1944
Варшава
8.
І аще сатана сатану ізженет...
Матф. 12.26
Призиваю поміч Гасподню
На убоге моє ремесло —
Ось безодня кличе безодню
І зло порождає зло.
І зло бушує, як повінь,
І зло поглинає світ...
Поможи мені лезом любови
Виконати заповіт.
28.06.1944
(Річниця Сараєва)
ПРОЛОГ
У душній хаті тихо гасла мати,
А іволга кричала за вікном.
І крик той був, як крик життя, зловісний,
І радісний, і — водночас — недобрий:
І подив, і лукавство в нім бреніли...
Між тим ішов коловорот буття:
Рибалки повертались в душогубках
З ранішного полову. Пригрівало.
Тепліла синь синюшної води
І ранок виростав все вище й вище.
Вже дід, сокиру взявши, оглядав
Яку б вербу зрубать на нові ночви,
Параска рвала на городі зелень
На борщ. Бабуня смажила курча.
І дзвінко цокотів жіночий голос:
То Климчиха сварилась з чоловіком —
П'яницею плохим та безсловесним
(У рік пізніш вона його забила
У змові з полюбовником).
Забігла
На мить позичить щось у нашій кухні
Хрещенна мати, що звалась Поліна,
Носила чорне і, хоч літня панна,
Ще мріяла про мужа. Запитала
Й побігла знов —
— — А мама ніби спала
Й не спала. Віддих був такий нерівний.
Лиш часом розкривались мутні очі,
Вона зривалась з ліжка й нетерпляче
Загадувала хліб пекти, з городу
Принести щось. І намагалась рвучко
Розпалювать в печі...
І притомніла,
І дозволяла знову положить
Себе на постіль.
Часом, подивившись
Навколо, плакала — скупі й пекучі,
Немов сухі, були її сльозинки.
Вона була свідома, що кінець
Вже на порозі, що сини і тато,
І дім цей щедрий, і город розлогий —
Ціле родинне затишне гніздо —
Осиротіють: стануть безборонні
Й беззахисні на сили Зла.
А Зло
Вже гуртувалось хмарою довкола
І ждало тільки знаку, щоб заллять
Наш тихий рай — — —
Так умирала мати
І іволга кричала за вікном.
08.03.1944
“СXІДНЯЧКА”
Ворушаться уста, немов за склом. І звуки
Не досягають. Чом в цю порожнечу зла,
За пасмуги границь, за рубежі розлуки —
Ти серце звуглене даремно принесла?
І ніби все такі ж палкі вишневі очі,
І стан, оспіваний Шевченком, і хода.
І, все ж, щось зрушене, немов би хтось наврочив,
І, все ж, щось зранене...
І так тремтять уста,
Що ось, здається, мить — і вибухне сльозами
Цей трепет мовчання, ця мука повноти...
Але ти — камінь знов. І знов — ікона. Саме
Тому, що ти — одна, тому, що ти є ти.
Дівча з Донбасу.
Квітень, 1944. Варшава.