АТАВІСТИЧНЕ
Десь жовтий степ, плодюча осінь,
Дзичить гарячий синій воздух...
Вони оттак жили б і досі
Розважно-мудро, ясно й просто.
На баштанах — медові дині,
На настах — блаженні бджоли,
У холодку, в солодкій тіні —
Біблійні многотрудні чола.
Повільно тягнеться розмова
Мов срібна нитка павутини.
Пахучу золоту полову
Жують воли під низьким тином.
Вже пополуднували. Знову
Машина виє на току...
Яких же ще тобі спокус?
Яких уяв, якого слова?
* * *
... Камінних стін тераси димні.
Закурених поверхів чад.
Ревучий рух — в єдинім гимні
Трамваїв, авт, вогнів, свічад.
Тут вулиці — скаженним виром
Тут небо — злякане земним
І до незримого кумира
Фабричним тиміямом дим.
А стихне вечір у знемозі,
Ліхтар розріже темноту,
І з темноти на кожнім розі
Загальні нареченні ждуть.
Обличчя кожне хочеш стерти
І проклинаєш кожен крок,
Де родяться під подих смерти.
Де стережуть Нудьга й Порок.
1925
ГІРКА ВЕСНА
Ich hab' main Herz
In Heidelberg verloren...
Студентська пісня.
1.
Так трудно родиться весна —
Дощами, смутками, туманом...
Мов яд нездійсненого сна
Ця ніч, від сліз і квітів п'яна.
Мов склянка мертвої води
Цей день тверезий і гріховний.
Немає сил. Зажди, зажди —
Ще будуть тижні сонцем повні.
Засяє синню сіра вись,
Ріка розтопиться блакиттю.
Зроби зусилля: помолись
Назустріч згубі й лихоліттю.
2.
Тут немає руїн. Тут війна оминула —
Може, гори закрили й сховали життя.
Старий Гайдельберґ снить про веселе минуле,
Що пролинуло без вороття.
От і ми повторяємо юність і радість,
От і ми заблукали й блукаєм у нім.
І ці ночі і дні, офіровані зраді,
Не живем, не впиваєм, а — сним.
3.
І день потьмарився, і радість щезла,
Хоч над Некаром сяє ранній май.
Ритмічно ось занурюються весла,
Співає хвиля... Та весни — нема,
Спурхнула, наполохана пташина,
В незнаний вирій. Марно викликать.
Пливе ріка, байдужа і незмінна.
Пливуть віки, байдужі, як ріка.
08.05.1948
З ВАГОНУ
Лани й чужі жнива. І краєвиди,
Мов з шкільного підручника, чужі...
Ти пам'ятаєш образ тьмянновидий
Марії: серце й навкруги ножі?
І кожен порух прорізає лезом,
І кожен біль кровоточить.
І от Поглинює тебе блакитний безум
Ностальгії.
Блакить тамтих висот,
Розгін вітрів, вітрилобілі хмари
І переплив пшениць через балки,
І смак медовий хліба.
Де ті чари?
Щоб одігнати привиди палкі,
Щоб загасить, втопить у мжичці сірій,
Затамувати вічний кровоток
І полетіти в безнадійний вирій,
Та не як птах, а як сухий листок.
23.08.1948
ОДНОГО ДНЯ
Димний день. Продзичала підземка зловісно і лунко.
Коло днів замикається ще раз розладом наснаг.
І от берег ізнову...
І знову гірким поцілунком
Починається може остання, остання весна.
Тихий присмерк очей ?— золотіє в них лагідний вечір,
Материнське є щось у завчасній оцій сивизні.
Та як юно тремтять ці крихкі, як у дівчини, плечі
І уста — ніби вперше розхилені взустріч весні!
І ось дим прорізає несміливий промінь. І чудом —
День спалахує сяйвом, і сяйвом стає сивизна. ...
І зникає цей город страшний, як нечиста облуда ...
І в очах молодистих з'являється вічна весна.
25.10.1950