НАД АТЛАНТИКОМ
Осінь палає холодним вогнем,
Осінь чужа і зайва.
Часом лиш вітер знайомий дихне —
Роздмухать осіннє сяйво.
Вітер знайомий, мов зовсім свій,
Рідний, херсонський сказати б.
І увижається день степовий,
Сад і Синюха, і мати.
Батько засмучений, мудрий дід,
Любі брати мої...
Де ви?
Осінь і осінь. І гасне слід.
Над хвилями тільки — меви.
1951
Ти ніч оспівуєш...
Ти ніч оспівуєш, як я
Колись оспівував в тім віці —
Праматір вічного буття.
А день гримить з каміння й криці,
А день палає й палить все,
Що ще живе і ніжне, й любе,
І світові навбач несе
Несите пекло самозгуби.
І неминучість бачить зір
В нещадній ясності загину.
Ти ж в тайних літерах сузір
Шукаєш відповіді, сину.
31.08.1951
ПОДЄБРАДЦІ
Колегам
Багато бачили. Багато перейшли ми
Столиць і літ, і вулиць, і подій.
Куди ж ведеш нас, віку невмолимий,
Сліпий водій, чи зрячий лиходій?
Ось миготять колони і тераси
І арки замикаються в аккорд —
Вацлава Пляц, чи пишна Фрідріхштрассе,
Веселий Рінґ чи Пляс де ля Конкорд.
І дочекались. І по Першій — Друга
Пройшла як смерч, і зжерла континент,
Та не було, щоб крізь обличчя друга
В розмові зимно визирнув аґент.
Нас оминули заздрощі і зрада,
Бо в кожнім з нас, як сяєво між злуд, —
Над луком Лаби замок Подєбрада,
Креслірки гамір, молодість і труд.
І хай тепер сліпий каньйон Бродвею,
І виходи Атлантик стереже, —
Ніхто й ніщо нас не розлучить з Нею,
Ніхто й ніщо наш дух не встереже.
І навіть час — в своїй безсилий злості:
Ось стрінемось, як після злого сну,
Й, здається, знов на калиновім мості
Стрічаєм двадцять котрусь там весну.
21.08.1954
ВОЛИНСЬКЕ
О. Стефановичеві
Минулої війни окопи
Не проорать, не заорать.
Земля, мов історичний попіл:
Кохав ратай, палила рать.
І вічно спрагнена, несита
Багряних рос, багряних злив,
Вирощує лиш тоще жито
На сірій площі бідних нив.
Ще крок —і від мела Полісся
Вже не скоцюрблена сосна,
А шум волинського узлісся,
Широкий лан, лунка весна.
І вже Колодяжне, Любитів
(Які наймення і згадки!)
Де дні, як чаші недопиті,
А ночі — чорні і палкі.
Тут Леся віддихала трудно
Ходив Франко — оттут, оттут!
Де сон і глуша непробудна,
І в них загрузлий добробут.
... Та ось від Крем'янця, від Дубна
Зростає незвичайний гук:
То — Карашевич гласом трубним.
То голосом землі — Самчук.
Аж пуща зашумить волинська
Й на оксамит та златоглав
В сап'янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.
Ворожить про весну колишню,
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава.
12.12.1941
НЬЮЙОРКСЬКІ СТЕНОГРАМИ
М. Мухинові
І от життя веде криву
На злих координатах авеню і стрітів.
1.
В безсоняшних щілинах Мангаттану,
В каньйоні божевільного Бродвею
Ніколи — синява і сонце
— шум дерев
— і подих простору.
Ти, дню важкий,
Ти йдеш так мляво,
Все спотикаючись на перешкодах —
— заснуть — заснуть.
А старість усміхається єхидно.
І наляга велика втома дня.