День дзвенить — золота голубінь,
День співає — блакитна безодня...
Тільки — яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодня!
2.
Це нічого, що небо чуже, і чужа
Далечінь віє в очі, — Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.
Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій...
Ясна Тільки вічність... Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.
І земля нареченна в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів —
Мліє солодко в соняшно-яснім меду,
В першій, росній красі пелюстків.
А дні пливуть — мелодія в блакить,
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічностю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі.
І океаном заясніла вись
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий.
05.1925
Знаю — медом сонця, ой, Ладо...
Знаю — медом сонця, ой, Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О, моя Степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.
А між нами простір — гураґаном.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...
Половецьким, хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зідхаєш в веснянім чаду,
А мені тй — блакитним мітом
В золотім полудневім меду. —
А мені ти — фатаморґана
На пісках емігрантських Сагар —
Ти, красо землі несказанна
Нам немудрим — даремний дар!
04. 04.1925
ВАРЯЗЬКА БАЛЯДА
Необорима соняшна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від синіх меж до сіверських окраїн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота —
Блаженних бджіл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати, —
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті ви
І ніч очей з-під п'явок гострих брів, —
І знову — степ. Лиш де-не-де замріє
Архіпелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода. Це він, це він синіє,
Баляда хвиль — Дніпро. І на горі
Спить Київ — Степова Олександрія
Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото — кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд — на кочовничий шлях.
Гриміли десь козацькії літаври,
Віки несли не раз залізний дар,
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі
Від мудрости знесилений Владар.
(А ти не довго гаялась в тривозі:
Сарматських уст .— отруйний, п'яний мед
Ти віддала татарину в знемозі
І чув твій сміх батиєвий намет).
І далі, там, де берег Кіммерії
Підніс коринтські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,
Де кам'янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом ґенуеських кондотєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон...
Отак лежиш — замріяно-безсила,
А сходить ніч і — відьмою — вночі
Ти розгортаєш кажанові крила...
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, —
Летиш страшна й розхристана на шабаш —
Своїх дітей байстрючу пити кров — — —
... А з Чигирина й Батурина, в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п'яні
І кожен довго плаче і співа.
Один зідха — єдиним зойком: „Тиміш” —
І проклина Виговського всю ніч, —
А другий, — той що огрядніш і стриманіш, —
На північ кида блискавками віч.