І чуть: „чекай, бо ж — жодного респонсу,
Ти, Орлику, — гаряча голова!”
— — — — — — — — — —
... Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова?!..
26-28.06.1925
З „ГОРОБИННОЇ НОЧІ”
I.
Обпалені уста й цупкі гадюки рук, —
І чорна пристрасть знов пекучим чорним вітром,
А десь гудуть скрипки — під пестощами мук
І вторять цілу ніч — глухим похмурим цитрам.
Солодка тьма лягла густим п'янким повітрям,
Ніч катувань і зла заводить темну гру, —
Зловісно-низько так північний кряче крук
Назустріч привидам необоримо-хитрим.
Ні іскри — ні вогню. Смертельна німота.
Лиш темна метушня глухих, сліпих агоній.
Цілуй, цілуй мене, бо ж знаю: ти — не Та. . .
І в вітрі пристрасти татарський свист погоні:
Ось-ось — в проклятій тьмі хроплять скажені коні
І тяжко гупають нещадні копита.
27.08.1925
II
Перегриміло. Одгуло.
Всю ніч стріляло блискавками.
І вже не знаю: чи було,
Чи ніч мене дурила снами.
Перегриміло. Одійшло.
І знову сонце, знову ранок,
І де грозою пропекло, —
Лишилась тільки чорна рана.
Затягнеться і заживе,
Живе життя ізнов покличе, —
Побідний день вгорі пливе,
Туман тіка услід за ніччю.
І тільки сльози — зливи зла. ...
І тільки квітничок зіпсован..
Перегриміла, одгула
Ніч горобинна, ніч грозова.
10.1925
ШЕВЧЕНКО
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — „Кобзар Тарас",
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала.
Вибух крови, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченним ріже, —
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч ?— усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
КУЛІШ
Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі.
Ти довго Шекспіра перекладав сьогодня —
І знав, що все це — в тьму, в майбутнє цій землі,
В неславу й забуття... А ніч — лунка безодня —
Дзвеніла зорями.., І сторінки — по одній
Ще мерехтять в очах. І на нічнім теплі
Ти полетів у даль, туди, де вже світлів
Похмурий небосхил зорею передодня.
А хутір в сяєві — казкові лаштунки,
Мов дивний Чигирин, де сплять гетьманські залі,
Де ти вигадуєш, бадьорий і стрункий,
Залізний стиль нових універсалів...
Прокинувсь. І перо виводить ядом спраги:
„Народе без пуття, без чести, без поваги”.
25.09.1925
13 ЛИСТОПАДА 1920 р.
Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав — гомін лунко котився гонами.
Воскресали так страшно пророчі сни
І на Захід ридали вагони.
Чорний Полк — наметом — в останній наступ.
Скавучать навпростець останні набої,
А десь вже глухо стукає заступ,
Десь, за межами бою.
Вітер поривом — шмат кулеметної стрічки
Чи луну запорізької „слави” —
Й знову — плюскіт глухий історичної річки,
День щемить морозно-білявий.
За околицю вийдеш і видко: бронпотяг
Біля Підволочиська димом дмуха,
Набуха, вибуха і простору протяг
Лиш далеку луну доносить до вуха.
Клекотить ще, але — догорає, тліє.
Фістулою — останній акорд скорострілу...
Щось тяжке і одвічне на обрію мріє,
Розпростовує чорні крила.
Виростає нестримно, біжить, як калюжа,
Що ж воно? Чи скаженних отар череда?
Чи повітря морове? Ні — нищить, бруднить і спаплюжує
Землю мою чергова орда.