Степ підвівся і втілився в древній хаос
І посунув на нас в гостроверхих татарських шапках, —
Ось все ближче, все ближче — вже вершники в балці —ось! —
Вже летять перетяти нам шлях.
... Дону синього не пощастило зачерти.
Руська Земле! За шолом'янем єси.
І на Захід, на Захід ридають вагони з хаосу і смерти,
З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.
З „ПОЛІТТЯ”
І.
Весна. Жита. Довершеність поліття.
За плодносним серпнем — сірий сум.
Відвирував, віддвиготів самум
І продзичав у безвісті століття.
А ми лишились, пасерби землі,
На чорному, на матірному тілі —
Такі смутні в срамотньому безсиллі
Такі дрібні в своїх добрі і злі.
Затихло все під димним чадом зрад.
Ще раз гіркої мудрости зачерти,
Що крізь життя — лукавий усміх смерти
Й за лаштунками літа — Листопад.
II
Одсяяло, одсиніло полуднє, —
Кривавий захід поглинає тьма
І на пустелі дальні і безлюдні
Лягає мертвим саваном зима.
Де ж свято барв?Де Жовтня хміль? —
Нема. Ось дні грядуть буденні, темні, трудні.
Де вітер рвав, де клекотіли рудні, —
Там грудня — лід, там тишина німа.
Кощавий голод. Згарища руїн.
В тобі одній — хороби всіх країн
І на тобі — прокляття всіх прокльонів.
Будь проклята ж ще раз, полужива,
Елладо Скитськая, Елладо Степова,
Сарматських Афродіт, кирпатих Аполлонів!
III.
Не хліб і мед слов'янства: криця, кріс.
Не лагода Еллади й миломовність
Міцним металом наллята безмовність
Короткий меч та смертоносний спис.
Щоб не пісні — струмок музичних сліз,
Не шал хвилевий — чину недокровність, —
Напруженість, суцільність, важкість, повність
Та бронза й сталь — на тиск і переріз.
Бо вороги не згинуть, як роса,
Раби не можуть взріти сонця волі,
Хай згине скитсько-еллінська краса
На тучнім припонтійськім суходолі, —
Щоб власний Рим кордоном вперезав
І поруч Лаври — станув Капітолій.
02.1925
З „ВАРЯГІВ”
О, прокляття твоє,
богорівне прокляття простору.. .
Юрій Липа.
1.
Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в душу синє море, —
Бог покарав і прокляв суходолом.
Лиш кочовничі орди — сараною,
Мандровані народи — чорним мором.
Гармата — плугом, шабля — бороною,
Історія — вітрами над простором.
Пекуча спека серпнів у чорнозем,
В смагляво-тучне сало суходолу,
В беззахисно-зомлілу плоть подолу,
Віддану на поталу темним грозам.
І люд; пригнічен низиною ниць,
Вколисаний в сумирний шум пшениць,
Позбавлен моря, грузне в землю Вієм...
... А степ палає вічним суховієм...
2.
І не вирватися, не згоріти, —-
Древній обрій ревно стиска.
Синьоокий, стрибожий вітер,
Мов комонна стать козака.
Свисне шабля хижо і гостро.
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.
Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита, —
І стрілою дзичатиме чвал.
... Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал...
Ти, у кого і нерви — бандура,
В чиїм серці ридає раб, —
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто — на Муром —
Заграбоване граб!
Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім'я, —
Всю палючу отруту злости
На сусальне злото Кремля.
За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут, —
Хай московське серце Россії
Половецькі пси роздеруть.