Выбрать главу

СОЛДАТ: Удінезе.

ВІЙСЬКОВИЙ: Мілан.

СОЛДАТ (про жінку): З вами?

ВІЙСЬКОВИЙ: Наш медик.

СОЛДАТ: Можете скотч передати на блокпост при в’їзді в Лисичанськ?

ВІЙСЬКОВИЙ: Звичайно.

Солдат біжить по скотч, повертається зі скотчем, віддає водієві.

СОЛДАТ: Щасливої дороги!

ВІЙСЬКОВИЙ: Слава Україні!

СОЛДАТ: Героям слава!

Машина від’їжджає. Солдат залишається. Командир іде в бік бліндажа. Собаки підвелись і потрюхикали в бік фронту, куди поїхав директор.

4

Вечір. Чоловік і жінка їдуть у тому самому камуфльованому джипі. Жінка крутить скотч у руках.

ЖІНКА: Шо они склеивать собираются? Можно радио? Включить.

Військовий дивиться на неї здивовано.

ВІЙСЬКОВИЙ: Окей...

Військовий шукає, однак знаходить лише одну попсову хвилю типу «Ретро FM».

ВІЙСЬКОВИЙ: Тут тільки це ловить.

ЖІНКА: Оставь.

Вони їдуть і слухають цю погану музику. Машину підкидає на поганій дорозі.

ВІЙСЬКОВИЙ: Зараз буде жосткий участок.

ЖІНКА: Ой, я помню. Тут такая дорога и до войны была, веришь? Я когда в Харькове училась, по этой дороге на выходные домой моталась. Реально, пломбы из зубов и тогда выскакивали. А сейчас говорят: война, война. При чем тут война?

ВІЙСЬКОВИЙ: Ну, важка техніка все ж добила її...

ЖІНКА (роздратовано): Не надо со мной спорить.

ВІЙСЬКОВИЙ: Не буду.

Їдуть мовчки. Розмова не клеїться.

ЖІНКА: Извини, слушай...

ВІЙСЬКОВИЙ: Я розумію, без проблем.

ЖІНКА: Просто абсурдно все это...

ВІЙСЬКОВИЙ: Горе, да.

ЖІНКА: Я говорю абсурд, а он говорит горе.

ВІЙСЬКОВИЙ: Добре, абсурд.

ЖІНКА: На дорогу смотри.

Військовий замовкає, жінка тамує свою роздратованість.

ЖІНКА: Чем ты до войны занимался?

ВІЙСЬКОВИЙ: Спортом.

ЖІНКА: Бандит?

ВІЙСЬКОВИЙ: Пловець. Майстер спорту. А ти?

ЖІНКА: Я? Я это... турфирма у меня была. Отправляла людей греть жопы.

ВІЙСЬКОВИЙ: Я думав, ти медик...

ЖІНКА: Нет, в начале войны курсы окончила — и все. У тебя хорошее тело из-за плавания. У Вити тоже хорошее тело было, но не от плавания, а от природы.

ВІЙСЬКОВИЙ: Угу.

ЖІНКА: Ему даже качаться специально не надо было.

Військовий на першій швидкості об’їжджає ями, проте об’їхати їх неможливо, машину все одно підкидає. Військовий мовчить, уважно дивиться на дорогу. Жінка бачить куріпку, що перебігає через дорогу.

ЖІНКА: О, бульйон! Бульйон! Дави!!!

Військовий не давить.

ЖІНКА (розчаровано): А Витя всегда давил, и я потом из них вот такой бульйон варила! Бомба из куропатки!.. А еще он не объезжал ямы, как инвалид за рулем, он пролетал над ними.

ВІЙСЬКОВИЙ: Він любив швидкість, да...

ЖІНКА: Мы знаешь как познакомились, Вова... Тебя же Вова зовут?

ВІЙСЬКОВИЙ: Володимир.

ЖІНКА: Владимир... Как Путина.

ВІЙСЬКОВИЙ: Ні, як батька.

ЖІНКА: Папа живой?

ВІЙСЬКОВИЙ: Ні.

ЖІНКА: А Путин живой.

ВІЙСЬКОВИЙ: Да, я поміняв би їх...

ЖІНКА: Нельзя.

ВІЙСЬКОВИЙ: Я знаю.

ЖІНКА: Можно, я бухать буду?

ВІЙСЬКОВИЙ: Взагалі-то не можна. Але...

ЖІНКА: Я пошутила. Тут вода.

Жінка виймає флягу, робить великий ковток.

ЖІНКА: О чем мы говорили?

ВІЙСЬКОВИЙ: Про Путіна.

ЖІНКА: До этого?

ВІЙСЬКОВИЙ: Ти розповідала, як твоя донька додому повернулася.

ЖІНКА: Да...

Військовий робить музику тихіше.

ЖІНКА: Мы только в подъезд зашли, а она начала бросаться на стены и рыдать, представляешь? Потом на дверь входную... Потом вошли в квартиру, она сбросила сапоги и давай прикладываться к стенам, дверям, подоконникам в каждой комнате и рыдать с причитаниями... Как старуха. Ей семь лет. Я ходила за ней, и смеялась, и плакала... Я не знала, что сказать. Мы всего три месяца не были дома, вернулись сразу после освобождения... А я ей говорю: «Вон у других вообще дома разбомбили... Им вообще некуда...» У нее вообще припадок начался... (Замовкає.) Но вообще мы говорили про то, как я познакомилась с Витей.

ВІЙСЬКОВИЙ: Ага, точно...

ЖІНКА: Нам давали таблетки каждый день... Жменю ужасных горьких таблеток. А ему давали сладкую витаминку. Я очень плакала за мамой... А он подошел и отдал мне витаминку. И я сожрала. И он каждый день отдавал, пока мы там были...