Выбрать главу

Ми все глибше, все ближче до Донбасу. Проїжджаємо повз похилені вбогі хатки, розбиті дороги, і я думаю: «Яке ж усе нещасне». Ти кажеш: «Яке все нещасне». Ми їдемо далі. Проїжджаємо повз сосновий ліс. Я думаю, що немає нічого кращого за сосновий ліс. Ти кажеш: «Немає нічого кращого за сосновий ліс». Ми їдемо далі.

Приїжджаємо в Кіровоград. Я ніколи не була в Кіровограді, добровільно в такі міста не їздять. Заїжджаємо у військову частину, ти організовуєш мені інтерв’ю з одним знаменитим комбатом. Чотири години підряд він розказує смішні й не дуже історії про Донецький аеропорт, предмет мого дослідження. Він розказує історії й показує фотки. Мабуть, забув, що цивільним людям не варто показувати тіла людей, які розірвало снарядами.

«Якось ми вбили трьох сєпарів — ну й не знали куди їх подіти... Вирішили зберегти в морозілці. Їх багато в аеропорту було. Ну, кафе там, ресторани були. Ми думали обмінять їх на наших двохсотих. А їх так ніхто й не шукав. Так вони й лежали в морозілці втрьох, тісно притулившись один до одного. Коли приїздили новенькі хлопці, на нову ротацію, вони часто намагались використовувать як стіл цю морозілку. І в нас був такий прікол: коли вони їли, хтось із наших підходив і так ефектно відкривав цю морозілку».

«Із попередньої ротації зник один капітан. Його не змогли знайти. А я тільки-тільки зайшов туди. Якось ми збиралися на бойове завдання. Вдруг у повній тиші зазвонив телефон. Усі такі перевірили — не наш. Якась весела дитяча мелодія, звонить і звонить у розбитому терміналі — і непонятно звідки. Стали шукать і знайшли тіло під уламками. Воно вроді сховане там було. Це був той самий капітан. Йому мама звонила. Скоріше всього, дружній вогонь... Дружній вогонь — це коли свої своїх вбивають, по ошибці».

Ми з тобою ночуємо в готелі із найменш відповідною назвою: «Дворцовая». Номер з двома ліжками. Ти лягаєш на те, що праворуч, ніжно кладеш автомат і пістолет біля подушки, кілька разів зітхаєш і засинаєш. Занадто швидко, щоб я могла тебе в чомусь запідозрити. Ти хропеш. Я всю ніч на розпечених вуглинах. І не тому, що перед очима фотки комбата, який забув, що цивільним краще не показувати тіла людей, які розірвало снарядами. І не тому, що ти хропеш. Я на розпеченому вугіллі з однієї причини. Я хочу тебе.

Я уявляю, як це могло б зараз бути. Як ти підводишся й підходиш до мене. Або простягаєш руку в темряві. Або ні, ти владно кажеш: «Іди сюди». І я йду в твою темну постіль. Але ні. Ти не звеш. Лежиш на сусідньому ліжку, тварино, обкладена зброєю, і хропеш.

«Меня ранили, поэтому пришлось уезжать из аэропорта с пацанами, которые ехали на ротацию, в Пески. В последний момент в машину бросили мешок с котятами. Кошка погибла под обстрелами, котята остались, жалко было оставлять, решили вывезти. Забыли, правда, предупредить об этом водителя. И вот мы едем и попадаем в замес, нас начинают обстреливать, в машину бьют несколько снарядов, она несколько раз глохнет, непонятно, как заводится, мешок с котятами развязывается, и их разбрасывает по всей машине. Водитель не может понять, почему машина продолжает ехать, что, блядь, за мистика, на хуй. Но когда на него начинают падать котята — у него вообще рвет крышу. Он думает, у него реально «белка», что нас уже разбомбили, и мы попали в ад. Я не могу ничего ему объяснить, теряю сознание. Когда я очнулся — понял, что нахожусь в каком-то полевом госпитале. Где пацаны, что с котятами и машиной — ни хуя не знаю. Меня спрашивают, сколько мне лет, чем болел, я на автомате отвечаю. Вдруг слышу, медсестра говорит хирургу: «Подходит». Они собираются колоть наркоз и оперировать. Я вспоминаю все истории про то, как у раненых вырезали органы во время операции. Я нахожу в кармане гранату, срываю чеку и достаю. «Слышите, на хуй, вы будете меня оперировать без наркоза. И если я выключусь, выключимся все вместе». Они оперируют без наркоза, один из медиков падает в обморок, я не выпускаю гранату, на хуй... Операция прошла успешно».

Як дивно любов прийшла до мене. Із таким дивним супроводом.

Дорога. Порожні заправки. Перші блокпости. Перші військові. Перша бронетехніка назустріч. Перша ніч на першій військовій базі. У мене диктофон і серце, що намагається вистрибнути. У офіцерів шашлик, коньяк і жодної мотивації воювати. У тебе гітара й мотивація.

Коли ти береш гітару, я забуваю, що мій колишній хлопець є тонким поціновувачем класики і зневажає застільні співи під гітару. Ми з офіцерами дивимося на тебе з обожнюванням і підспівуємо нерівними голосами. Один офіцер знімає тебе й викладає відео на фейсбук. Сто, двісті, тисяча лайків. Наші жінки останній рік звихнулися на військових. Одна моя знайома навіть набила собі тату «За ВДВ». Тепер я теж собі щось таке зроблю.