У нашій країні після анексії Криму залишилося трохи моря. Азовське, скромне море для бідних. Тут був санаторій. Тепер тут воєнна база добровольців. Пустельний пляж і сосни вздовж берега. Немає нічого кращого від сосон.
По той бік заливу гримлять вибухи, і гарні сірі шапки диму здіймаються, наче фонтани, вздовж горизонту. Там село Широкине та лінія фронту. Там зараз чоловіки їбошать один одного з «градів». Березневе сонце таке яскраве.
Ти вперше цілуєш мене. Ти сам вирішуєш, як і коли це зробити. Я нічого не вирішую. У мене підкошуються ноги. Я не можу стояти. Таке відчуття, що пиздець — оце вона, саме та картинка із кіно про любов, яку я стільки разів бачила й чула, і перевідчувала за інших, але не за себе. Привіт, любове. На твою честь вибухають снаряди по другий берег. На твою честь комусь відірвало ногу.
Як вульгарно розповідати про любов на війні, про перший поцілунок на тлі обстрілів. Це все занадто нестерпно красиво. Я просто-таки відчуваю, як ви мені заздрите і водночас плюєтеся. Розказати вам про наш секс?
Не уявляю, як ти відреагуєш, коли взнаєш, що я розповідаю про нас ситій публіці. Пристрелиш із нагородного пістолета? Ні, звісно, ні. Але я точно знаю, що ти розізлишся і миттю розірвеш зі мною будь-які стосунки. Але в нас і так немає майбутнього. Я стуляю очі й не бачу ніякого майбутнього для нас.
Тебе бісить мій стиль життя і моя толерантність, мене лякає твій радикалізм. Ти такий ревнивий, що ніколи в цьому не зізнаєшся. У Києві на мене жде молодий вегетаріанець. А десь у Рівному на тебе чекає інша жінка з великими цицьками. Вона молодша від мене, в неї нарощені нігті й вона вміє готувати свинину.
Я захожу на її сторінку у фейсбуці. Боже, яка вона дура! Постійно постить рецепти пирогів і способи схуднення. Ось тут буквально рецепт пирога, а наступний пост: «Як швидко схуднути на 8 кілограмів». А ще вона постить цитати відомих співаків. «Ну и что, что ты прав, если твоя женщина плачет?». «У любимой женщины нет соперниц». І оцю, улюблену: «Если бы женщина стала мужчиной и посмотрела бы на себя его глазами, она полюбила бы в себе каждую трещинку». Дура, боже, яка вона в тебе дура!
Я уявляю, що тебе поранили. Я приїду до лікарні, там буде вона. А може, ще хтось. Як ми будемо тебе ділити? Лікувати по частинах? Якщо тебе вб’ють — нам усім стане легше. Дура буде найбільш офіційною: ридати біля труни. Решта — вираховувати одна одну за зовнішністю та рівнем скорботи. О, ця дуже сильно побивається — переспав аж двічі. А та гордо стоїть у траурі збоку — мабуть, перша дружина.
Коли помер мій тато, на похоронах було п’ять або шість жінок, які поводилися, наче вдови. У чорних хустках, тлумилися біля труни. По черзі брали слово і промовляли, як він їх любив, а вони його. А коли його кремували — одна з них, наймолодша, підійшла до мене та й каже: «Толік мені должен триста доларів».
І мій тато не був героєм. Ну, колись він був героєм-коханцем, але перед смертю вже інвалідом після трьох інсультів. І за нього билося п’ятеро жінок біля труни. А якщо вб’ють тебе — страшно уявити. У розквіті літ, герой війни, лідер, патріот...
І настане моя черга промовляти, і що я скажу?
«Дорогі побратими, рідні, жінки... У нього не встав у першу ніч. Так-так, коли через тиждень оцих наших фронтових мотань, ночей у казармах, поцілунків біля моря ми нарешті опинились у готелі із чистою постіллю, гарячою водою... Коли ти зняв із себе зброю, форму, білизну, зняв усю цю страшну війну — в тебе не встав. Навіть не поворушився. І мені знову було дуже страшно. І знову ти хропів, і я знову не спала... Ну, думаю, оце я попала. Така любов, така реальність. І про те, що я готова нести таку любов, нехай навіть у тебе ніколи не встане. Буду тебе просто нюхати. Ти так пахнеш, я не знала, що чоловік може так гарно пахнути. Цікаво, ти тільки мені так пахнеш чи всім решта теж?» Ось що я їм скажу. Чи не казать? Ну можна я скажу? А то решта казатимуть, що в тебе на них вставав. Що у вас був фантастичний секс. А я буду хоч чимось відрізняться... Не можна? Ну я вже сказала, пробач. Не стріляй, заспокойся. Тут тебе ніхто не знає. А ховати я тебе не приїду. Знайдеться кому.
Ти ще не вмер? Ну вибач. Ти сам розповідав мені, чому в козаків так багато пісень про смерть — вони таким чином репетирували при житті, щоб не боятись. І ми теж репетируємо.
А якщо тебе посадять до в’язниці, коли почнуть саджати всіх добровольців? Як ми будемо тебе ждати? Як ми будемо ходити на побачення? По черзі? Я точно злечу. Не вмію боротися за своє щастя.
Але найжахливіший фінал, якщо ти просто поїдеш до Рівного і будеш щасливий з її нігтями й цицьками. Господи, та живіть ви довго і щасливо! Мамо Маріє, а чи немає в тебе для нас іншого фіналу?