Выбрать главу

Директор киває, не відповідає. Командир завівся і ледве заспокоюється.

КОМАНДИР: За шо я, блядь, тут воюю...

ДИРЕКТОР: Я аж протрезвел, честно...

КОМАНДИР: Яка школа?

ДИРЕКТОР: У нас хорошая школа... Третья. Мы для вас маскировочные сетки плетем.

СОЛДАТ: Да, точно, ми забирали...

КОМАНДИР: СБУ розбереться, кому ви і шо плетете.

Водій приречено дивиться в бік бліндажів-копанок. Раптово його погляд пожвавлюється.

ДИРЕКТОР: О, Людка! Людка Марченко.

КОМАНДИР: Шо?

ДИРЕКТОР: Из блиндажа девочка выглянула... Моя ученица из 8-а... (Кличе). Людка!!! Она подтвердит, шо я директор... Спряталась... (усвідомлює). Шо она, блядь, тут делает?

КОМАНДИР: Уроки, шо ж іще. У нас тут у кожному бліндажу по школьніце. Пить треба менше.

ДИРЕКТОР (розгублено): Я видел... Людку...

СОЛДАТ: Куди його відвести?

Командир уважно дивиться на директора.

КОМАНДИР (після вагання): Хай додому їде, проспиться. Ще «білка» тут почнеться. А зранку з документами ждем. Не прийдеш — знайдем із-під землі.

ДИРЕКТОР: Пацаны... Отпускаете?

СОЛДАТ: Точно?

КОМАНДИР: Калаш залиш і паспорт дружини. Зранку приїдеш, розберемся.

ДИРЕКТОР: Найдите майора Костенко. Он объяснит...

КОМАНДИР: Зможеш доїхать?

ДИРЕКТОР: Потихоньку. Слава Украине!

КОМАНДИР (крізь зуби): Їдь вже...

Директор сідає за кермо і потихеньку від’їжджає.

СОЛДАТ: А чому ти його відпустив? З калашем же.

КОМАНДИР: Це макет.

СОЛДАТ: Правда? Як справжній.

Командир і Солдат роздивляються автомат.

КОМАНДИР: Ну так, був справжній. Макети для школи зі справжніх роблять. У тебе була в школі військова підготовка?

СОЛДАТ: Ні... Я у французький школі вчився.

КОМАНДИР: Твою мать... ясно, чого в нас така армія... Я на швидкість краще всіх в школі збирав. Засікай.

Солдат засікає час. Командир розбирає і збирає автомат.

СОЛДАТ: Охуєть. Дванадцять секунд.

КОМАНДИР: Було десять. Ану давай ще.

Солдат знову засікає, командир розбирає і збирає автомат.

СОЛДАТ: Десять майже.

Собаки вибігають назустріч «деу ланосу».

СОЛДАТ: Диви, вертається.

Із «деу ланосу» виходить протверезілий директор.

ДИРЕКТОР: Я паспорт нашел... Под ногами в машине. Выпал.

Командир роздивляється паспорт.

КОМАНДИР: Ну... молодець. Проїжджай.

Однак директор не їде.

КОМАНДИР: Шо? А... На.

Віддає директорові макет автомата і паспорт дружини. Директор бере паспорт і одразу змінюється в обличчі. Не йде.

ДИРЕКТОР: Она сирота. С бабкой живет.

КОМАНДИР: Хто?

ДИРЕКТОР: Людка.

КОМАНДИР: Яка, нах, Людка?

ДИРЕКТОР: Марченко.

КОМАНДИР: Ти приймав ще шось, крім алкоголю? Наркотіки якісь?

ДИРЕКТОР: Елки-палки... Командир, грех же... Я понимаю, малолетки разные бывают... Но эту нельзя трогать... У нее мать умерла... Бабка растит, понимаешь, что это такое? Они выехать не смогли во время бомбежек... В подвале месяцами. Да, она плохо учится... Курит, но она не блядь.

КОМАНДИР: Ти, здається, вирішив мене вибісить. Ти за кого мене маєш?

ДИРЕКТОР: Просто пусть она сейчас со мной уедет. Я никому не скажу. Просто отвезу домой.

КОМАНДИР: Ти охуїв! У мене жінка і дочка!

ДИРЕКТОР: Это вы охуели. Вы что делаете... Мы верить хотим... Нам нужна опора... Моя жена каждый день кого-то из бойцов в больнице... Одни нас бомбили... Другие наших детей ебут.

КОМАНДИР: Я тобі зара їбальнік розмажу.

Стоять один навпроти одного, один з макетом автомата, другий — зі справжнім.

КОМАНДИР: Я тобі слово офіцера даю. Тут немає її.

Директор вагається.

КОМАНДИР: Не віриш слову офіцера? Пішли. Все обдивишся. Давай.

Директор вагається.

ДИРЕКТОР: Но там кто-то был.

КОМАНДИР: У нас там двоє бійців сплять після чергування. Ще гусь живе...

ДИРЕКТОР: Это был не гусь.

КОМАНДИР: Не віриш?

Директор не вірить, проте хоче вірити.

ДИРЕКТОР: Слово офицера?

КОМАНДИР: Слово офіцера.

ДИРЕКТОР: Прости, командир... Прости. Может, и правда... Нервы.

Директор сідає в машину і від’їжджає. Солдат і командир мовчки стоять поряд. Не дивляться один на одного.

Під’їжджає камуфльований джип із боку фронту, за кермом військовий. Поряд з ним жінка, теж у військовій формі. Солдат віддає честь. Нахиляється до військового і мовить першу частину пароля.