Директор киває, не відповідає. Командир завівся і ледве заспокоюється.
КОМАНДИР: За шо я, блядь, тут воюю...
ДИРЕКТОР: Я аж протрезвел, честно...
КОМАНДИР: Яка школа?
ДИРЕКТОР: У нас хорошая школа... Третья. Мы для вас маскировочные сетки плетем.
СОЛДАТ: Да, точно, ми забирали...
КОМАНДИР: СБУ розбереться, кому ви і шо плетете.
Водій приречено дивиться в бік бліндажів-копанок. Раптово його погляд пожвавлюється.
ДИРЕКТОР: О, Людка! Людка Марченко.
КОМАНДИР: Шо?
ДИРЕКТОР: Из блиндажа девочка выглянула... Моя ученица из 8-а... (Кличе). Людка!!! Она подтвердит, шо я директор... Спряталась... (усвідомлює). Шо она, блядь, тут делает?
КОМАНДИР: Уроки, шо ж іще. У нас тут у кожному бліндажу по школьніце. Пить треба менше.
ДИРЕКТОР (розгублено): Я видел... Людку...
СОЛДАТ: Куди його відвести?
Командир уважно дивиться на директора.
КОМАНДИР (після вагання): Хай додому їде, проспиться. Ще «білка» тут почнеться. А зранку з документами ждем. Не прийдеш — знайдем із-під землі.
ДИРЕКТОР: Пацаны... Отпускаете?
СОЛДАТ: Точно?
КОМАНДИР: Калаш залиш і паспорт дружини. Зранку приїдеш, розберемся.
ДИРЕКТОР: Найдите майора Костенко. Он объяснит...
КОМАНДИР: Зможеш доїхать?
ДИРЕКТОР: Потихоньку. Слава Украине!
КОМАНДИР (крізь зуби): Їдь вже...
Директор сідає за кермо і потихеньку від’їжджає.
СОЛДАТ: А чому ти його відпустив? З калашем же.
КОМАНДИР: Це макет.
СОЛДАТ: Правда? Як справжній.
Командир і Солдат роздивляються автомат.
КОМАНДИР: Ну так, був справжній. Макети для школи зі справжніх роблять. У тебе була в школі військова підготовка?
СОЛДАТ: Ні... Я у французький школі вчився.
КОМАНДИР: Твою мать... ясно, чого в нас така армія... Я на швидкість краще всіх в школі збирав. Засікай.
Солдат засікає час. Командир розбирає і збирає автомат.
СОЛДАТ: Охуєть. Дванадцять секунд.
КОМАНДИР: Було десять. Ану давай ще.
Солдат знову засікає, командир розбирає і збирає автомат.
СОЛДАТ: Десять майже.
Собаки вибігають назустріч «деу ланосу».
СОЛДАТ: Диви, вертається.
Із «деу ланосу» виходить протверезілий директор.
ДИРЕКТОР: Я паспорт нашел... Под ногами в машине. Выпал.
Командир роздивляється паспорт.
КОМАНДИР: Ну... молодець. Проїжджай.
Однак директор не їде.
КОМАНДИР: Шо? А... На.
Віддає директорові макет автомата і паспорт дружини. Директор бере паспорт і одразу змінюється в обличчі. Не йде.
ДИРЕКТОР: Она сирота. С бабкой живет.
КОМАНДИР: Хто?
ДИРЕКТОР: Людка.
КОМАНДИР: Яка, нах, Людка?
ДИРЕКТОР: Марченко.
КОМАНДИР: Ти приймав ще шось, крім алкоголю? Наркотіки якісь?
ДИРЕКТОР: Елки-палки... Командир, грех же... Я понимаю, малолетки разные бывают... Но эту нельзя трогать... У нее мать умерла... Бабка растит, понимаешь, что это такое? Они выехать не смогли во время бомбежек... В подвале месяцами. Да, она плохо учится... Курит, но она не блядь.
КОМАНДИР: Ти, здається, вирішив мене вибісить. Ти за кого мене маєш?
ДИРЕКТОР: Просто пусть она сейчас со мной уедет. Я никому не скажу. Просто отвезу домой.
КОМАНДИР: Ти охуїв! У мене жінка і дочка!
ДИРЕКТОР: Это вы охуели. Вы что делаете... Мы верить хотим... Нам нужна опора... Моя жена каждый день кого-то из бойцов в больнице... Одни нас бомбили... Другие наших детей ебут.
КОМАНДИР: Я тобі зара їбальнік розмажу.
Стоять один навпроти одного, один з макетом автомата, другий — зі справжнім.
КОМАНДИР: Я тобі слово офіцера даю. Тут немає її.
Директор вагається.
КОМАНДИР: Не віриш слову офіцера? Пішли. Все обдивишся. Давай.
Директор вагається.
ДИРЕКТОР: Но там кто-то был.
КОМАНДИР: У нас там двоє бійців сплять після чергування. Ще гусь живе...
ДИРЕКТОР: Это был не гусь.
КОМАНДИР: Не віриш?
Директор не вірить, проте хоче вірити.
ДИРЕКТОР: Слово офицера?
КОМАНДИР: Слово офіцера.
ДИРЕКТОР: Прости, командир... Прости. Может, и правда... Нервы.
Директор сідає в машину і від’їжджає. Солдат і командир мовчки стоять поряд. Не дивляться один на одного.
Під’їжджає камуфльований джип із боку фронту, за кермом військовий. Поряд з ним жінка, теж у військовій формі. Солдат віддає честь. Нахиляється до військового і мовить першу частину пароля.