— Прекрасний ресторан, правда? — сказала вона. — Ви часто сюди приходите?
— Лише іноді у зв’язку з роботою. А взагалі мені самому подобається пити віскі та їсти тамтешні страви в барі, а не в ресторані. Мені так приємніше. Бо не доводиться зайвий раз думати і щось вирішувати.
— А що ви завжди їсте у барі?
— Всілякі речі, але найчастіше омлети і бутерброди.
— Омлети і бутерброди… — повторила вона. — Ви щодня їсте в барі омлети і бутерброди?
— Не щодня. Через кожних три дні я сам готую собі їжу.
— Виходить, що протягом двох із трьох днів ви їсте у барі омлети і бутерброди.
— Мабуть, що так.
— Чому омлети і бутерброди?
— Бо у пристойних барах подають смачні омлети і бутерброди.
— Он що… — сказала вона. — Ви дивна людина, хіба ні?
— Абсолютно не дивна, — відповів я.
Я не знав, як, власне, перейти до суті справи, тому якийсь час мовчки поглядав на недокурки у попільничці.
— Ви хочете поговорити про роботу? — перервала вона мовчанку своєю допитливістю. — Але як я вже казала вчора, роботу повністю закінчено. Питань немає. І тому немає про що говорити.
Вона видобула з торбинки ментолову сигарету й, запаливши її ресторанним сірником, глянула на мене так, наче хотіла запитати: «Ну, то що?».
Коли я вже збирався говорити, до нашого столу, самовпевнено видзвонюючи підборами, підійшов метрдотель. Усміхаючись, наче показуючи фотографію свого єдиного сина, він повернув до мене етикетку на пляшці вина. Коли я на знак згоди кивнув головою, метрдотель вийняв корок з приємним легеньким звуком і налив нам у склянки вина на один ковток. В його смаку відчувалися всі витрати на вечерю.
Метрдотель пішов, а натомість підійшли два офіціанти й поставили на стіл дві великі тарілки із закусками та по одній тарілочці перед кожним з нас. Як тільки вони пішли, ми залишилися самі.
— Я будь-що хотів побачити твої вуха, — чесно признався я.
Вона мовчки наклала в тарілочку качиного паштету і печінки морського чорта, а потім ковтнула вина.
— Вибач за настирливість.
— Смачні французькі страви — зовсім не настирливість, — і вона ледь-ледь усміхнулася.
— А розмова про твої вуха не буде видаватися настирливістю?
— Та ні. Однак усе залежить від кута зору.
— Поговоримо, взявши до уваги твій улюблений кут зору.
Підносячи до рота виделку, вона кивнула головою.
— Кажіть прямо. Бо це мій найулюбленіший кут зору.
Якийсь час ми мовчки пили вино й не переставали їсти.
— Скажімо, я повертаю за ріг вулиці, — сказав я. — І от переді мною хтось уже повернув за ріг наступної вулиці. Його постаті я не бачу. Якусь мить мені видно лише білі поли його пальта. І тільки ця білість назавжди вкарбовується в моїх очах. Тобі знайоме таке відчуття?
— Гадаю, знайоме.
— От саме таке відчуття породжують у мені твої вуха.
Ми знову мовчки їли. Я налив їй вина, а потім собі.
— Може, у вашій голові виникає не подібна сцена, а лише таке відчуття? — запитала вона.
— Так воно і є.
— А коли-небудь раніше у вас було таке відчуття?
Хвилину подумавши, я заперечливо махнув головою.
— Ні, не було.
— Отож виходить, що виною всьому мої вуха?
— Я не впевнений, що саме так можна стверджувати. Бо звідки взятися такій впевненості? Я ніколи не чув, щоб форма вуха викликала в когось завжди певне відчуття.
— Я знаю одну людину, яка пчихала щоразу, коли бачила ніс Фари Фосет. На пчхання мають значний вплив психологічні чинники, чи не так? Як тільки причина і наслідок зчіплюються одне з одним, ніщо вже їх не роз’єднає.
— Мені нічого не відомо про ніс Фари Фосет, однак… — сказав я і, ковтнувши вина, забув, що збирався додати.
— Може, ви мали на увазі щось інше? — спитала вона.
— Ага, трохи інше, — відповів я. — Моє відчуття надто розпливчасте, але дуже стійке. — Я розвів руки на відстань одного метра, а тоді зблизив до п’яти сантиметрів. — Боюсь, що я не можу як слід усе пояснити.
— Сконцентроване явище на основі розпливчастих мотивів.
— Саме так, — погодився я. — Ти у сім разів розумніша за мене.
— Я відвідувала заочні курси.
— Заочні курси?
— Так, заочні курси психології.