— Прибули! — повідомив він коротко.
Двері відчинилися, і літнє надвечірнє сонце мене осліпило. Тисячі цикад тріскотали так, наче хтось накручував пружину годинника. Пахло землею.
Я вибрався з автомобіля, випростав спину і глибоко вдихнув повітря. А потім помолився богам, щоб мій сон не виявився символічним.
6. Що таке Всесвіт черв’яків?
Бувають символічні сни, які символізують реальність. Або навпаки, буває символічна реальність, яка символізує сон. Символ — це, так би мовити, почесний мер міста у Всесвіті черв’яків. Ніхто в такому Всесвіті не дивуватиметься, якщо корова шукатиме обценьки. Рано чи пізно вона, напевне, їх дістане. Та це мене не обходить…
Зовсім інша річ, якщо корова намагається придбати обценьки, використовуючи мене. Тоді я потрапляю у Всесвіт альтернативного способу мислення. Найприкріше в такому Всесвіті — довгі розмови. Я питаю корову: «Навіщо тобі обценьки?». «Дуже їсти хочу», — відповідає корова. «А навіщо тобі обценьки, коли їсти хочеш?» — запитую я. Корова відповідає: «Прив’яжу до гілки персикового дерева». «Чому персикового?» — питаю я. «Хіба не тому я помінялася вентилятором з тобою?». І так без кінця. Через такі нескінченні розмови я починаю ненавидіти корову, а вона — мене. Оце і є Всесвіт черв’яків. Щоб вирватися з нього, немає іншого способу, як дивитися інший символічний сон.
Так от, того пополудня у вересні 1978 року велетенський автомобіль привіз мене в центр саме такого Всесвіту черв’яків. А це означає, що боги знехтували моїми молитвами.
Я оглянувся навколо й мимоволі зітхнув. Бо мені нічого не залишалось, як зітхати.
Автомобіль зупинився на вершині невисокого пагорба. Мощена гравієм дорога, якою, видно, ми добралися сюди, примхливо звиваючись у різні боки, збігала вниз до помітних удалині воріт. По її обидва боки тяглися ряди криптомерій і ртутних ліхтарів, схожих на олівці, розставлені на однаковій відстані між собою. Неквапливою ходою до воріт можна було б дійти за хвилин п’ятнадцять. Незчисленна кількість цикад, з усіх сил причепившись до стовбурів дерев, тріскотіли так, наче наближався кінець світу.
На дбайливо підстрижених газонах по обох боках алеї криптомерій уздовж цього косогору безладно росли кущі азалії, гортензії та інші невідомі мені породи рослинного світу. Зграйка шпаків, пурхаючи по газону зліва направо, скидалася на купку рухливого сипучого піску.
Схилом пагорба спускалися кам’яні сходи: праворуч — до японського саду із ставком та кам’яними світильниками, ліворуч — до невеликого поля для гольфу. На одному боці поля видніла альтанка для відпочинку, пофарбована під колір морозива з родзинками, на другому — кам’яна статуя за мотивами грецької міфології. Позаду статуї височів велетенський гараж, а біля нього ще один водій поливав водою із шланга ще один автомобіль. Марку автомобіля я не розібрав, але був певен, що це не старий фольксваґен.
Схрестивши руки на грудях, я ще раз обвів поглядом садибу. До неї годі було присікатися, але голова трохи заболіла.
— А де поштова скринька? — запитав я на всякий випадок. Бо мене трохи зацікавило, хто ж це вранці і ввечері ходить до воріт по газети.
— Поштова скринька на задніх воротах, — відповів водій. Це ж природно. Звісно, мають бути і задні ворота.
Оглянувши двір, я перевів погляд прямо на височенний будинок.
То була — як би це краще сказати? — страшно самотня будівля. Спробую пояснити, що я маю на увазі. Скажімо, є якесь твердження. У цього твердження, звісно, є невеличкі винятки. Однак з плином часу їхня кількість збільшується, як розміри чорнильної плями на папері, і врешті-решт початкове твердження перетворюється на щось зовсім інше. А потім у нового твердження з’являються свої невеличкі винятки… Одним словом, саме таке враження справляла на мене ця споруда. Вона здавалася доісторичною істотою, яка шляхом сліпої еволюції набула потім несподіваного вигляду.
Спочатку це, очевидно, була двоповерхова будівля європейського типу в епоху Мейдзі[5] — кремового кольору з високим класичним портиком, старомодними вузькими вікнами з подвійними рамами, неодноразово перефарбована, з мідною покрівлею та ринвами, спорудженими так ґрунтовно, як римські акведуки. Загалом вона була непогана. Безперечно, в ній відчувалося благородство старих добрих часів.
Однак праворуч від головного корпусу якийсь дотепний архітектор прибудував крило — начебто такого ж стилю та кольору. Сам собою задум був непоганий, але прибудова зовсім не гармонувала з головним корпусом. Враження складалося таке, ніби хтось подав гостям на срібному тарелі шербет разом із цвітною капустою. У такому стані будинок простояв не один десяток років до того часу, поки поруч з ним не з’явилося щось схоже на кам’яну башту. На її вершечку прикріпили декоративний громовідвід. І це була велика недоречність. Бо від першого ж попадання блискавки вся будівля могла згоріти.