Ну, і Джею — дружній привіт. Випийте удвох мою порцію пива.
Це — перше прохання.
Друге буде трохи дивне.
До листа вкладаю фотографію. Фотографію овець. Вмісти її, де захочеш, аби тільки вона привернула людську увагу. Я добре усвідомлюю, що це — свавільне прохання, але, повір, мені нікого більше просити. Я готовий віддати тобі всю мою сексуальну привабливість, якщо ти тільки виконаєш моє прохання. Чому — не можу сказати… Ця фотографія для мене дуже важлива. Коли-небудь трохи пізніше, сподіваюсь, зможу пояснити.
Додаю також і чек. Використай для покриття витрат. Про гроші можеш не турбуватися. Я не знаю, що з ними тут робити, а крім того, лише так я можу тобі допомогти.
Ще раз нагадую: не забудьте випити удвох і мою порцію пива.
Я відірвав наліпку з переадресуванням — і повністю прочитати штемпель не вдалося. Усередині конверта містився банківський чек на сто тисяч ієн, аркуш паперу з жіночим іменем, адресою і телефонним номером, а також чорно-біла фотографія овець.
Листа я вийняв з поштової скриньки, коли виходив з дому, і прочитав за столом у конторі. Як і попереднього разу, поштовий папір був блідо-зеленого кольору, а чек — виданий банком у Саппоро. Виходить, що Пацюк начебто вже перебрався на Хоккайдо…
Опис снігових лавин зовсім мене не вразив, та загалом, як писав сам Пацюк, його лист здався мені надзвичайно щирим. Крім того, ніхто жартома не посилає чек на сто тисяч ієн. Я відкрив шухляду стола й кинув туди конверт разом з усім, що в ньому було.
Та весна — мабуть, тому, що мої стосунки з дружиною тріщали по швах — видалася для мене безрадісною. Ось уже чотири доби вона не поверталася додому. Молоко в холодильнику видихало неприємний запах, а по кімнаті тинялася голодна кішка. Зубна паста дружини у ванній кімнаті засохла і затверділа, як доісторична закам’янілість. От у такому домі розливалося бліде весняне сонячне проміння. Як завжди, безплатно.
«Затяжний глухий кут»…
Можливо, вона була права.
3. Пісня скінчилася
До міста я повернувся у червні.
Придумавши слушну причину, взяв відпустку на три дні та у вівторок сів на ранковий суперекспрес. У білій сорочці з короткими рукавами, випнутих на колінах зелених штанях з бавовняної тканини, білих тенісних кедах, без багажу. Спросоння навіть забув поголитися. Підбори тенісних кедів, які я давно не взував, до такої міри були нерівно стоптаними, що моя хода, мабуть, здавалася збоку неприродною.
Приємне відчуття — сідати в поїзд далекого сполучення без багажу. Враження таке, ніби знічев’я вийшов прогулятись — й опинився у літаку-торпедоносцю, втягнутому у викривлений простір-час. Більше нічого тут немає. Ні розписаних заздалегідь візитів до зубного лікаря, ні проблем, які очікують свого розв’язання у шухляді. Ні непоправно заплутаних людських стосунків, ні приязні у відплату за довіру. Все це я за одним разом викинув до біса. В мене лишилися тільки нерівно стоптані тенісні кеди. І прилипли вони до моїх ніг, як невиразний спогад про інший простір-час. Але й це не має великого значення. Такі речі легко прогнати кількома банками пива і бутербродами з шинкою.
Ось уже чотири роки я не з’являвся в рідному місті. Чотири роки тому приїжджав залагоджувати, так би мовити, бюрократичні формальності, пов’язані з моїм одруженням. Поїздка виявилася беззмістовною, бо те, що я вважав бюрократичними формальностями, всі навколо сприймали як щось інше. Одним словом, мала місце відмінність у способі мислення. Що для однієї людини здається справою закінченою, для іншої такою не здається. От і все. Та якщо і далі йти вздовж такої колії, то розбіжність поглядів лише поглибиться.
Відтоді в мене немає «рідного міста». Мені нікуди повертатися. Від самої думки про це на душі стало легше. Вже ніхто не хоче зустрічатися зі мною. Я нікому не потрібен, і ніхто не прагне бути мені потрібним.
Після двох банок пива я на півгодини заснув. А коли прокинувся, то помітив, що недавнього відчуття свободи і легкості наче й не було. У міру того, як поїзд мчав щораз далі і далі, небо затягувалося попелясто-сірими хмарами сезону дощів. Під цим небом простягався завжди однаковий нудний краєвид. Хоч би з якою швидкістю мчав поїзд — втекти від такої нудьги не можна. Навпаки, чим швидше їде поїзд, тим глибше занурюєшся у саму гущу нудьги. Бо така її природа.