Джонні Бішоп сів у ліжку, шморгаючи носом. Апельсиновий сік, ліки від кашлю і парфуми його мами, яка нещодавно вийшла з кімнати, повисли у сонячних променях, що вже встигли спуститися вниз, аби зігріти його пальці на ногах. Вся нижня половина його стебнованої ковдри була схожа на циркову афішу: червона, зелена, пурпурова і блакитна, вона своїми кольорами буквально впивалася в його очі. Джонні засовався.
— Я хочу надвір, — тихо пожалівся він. — Чорт забирай. Чорт забирай.
Задзижчала муха, знову і знову вдаряючись у віконну шибку сухим стакато[6]своїх прозорих крилець.
Джонні поглянув на неї, розуміючи, як сильно вона також хоче надвір.
Він кілька разів покашляв і вирішив, що це кашель не геть підтоптаного старого, а одинадцятирічного хлопчика, котрий уже через тиждень зможе знову цупити яблука з фруктових садів і стріляти в учителя кульками з пожованого паперу.
Із коридору донеслися чиїсь швидкі кроки, під якими свіжо натерта підлога аж порипувала, а тоді двері відчинилися і на порозі з’явилася мати.
— Юначе, — сказала вона, — чому це ти сидиш у ліжку? Ану лягай.
— Я уже почуваюся краще. Чесно.
— Лікар сказав: ще два дні.
— Два! — Саме настала мить для заціпеніння. — То я повинен хворіти так довго?
Мама засміялася.
— Ну, не так уже аж хворіти, але полежати в ліжку треба. — Вона легенько поплескала його по лівій щоці. — Хочеш ще апельсинового соку?
— З ліками чи без них?
— З ліками?
— Я тебе знаю. Ти додаєш в мій апельсиновий сік ліки, аби я не розкуштував їх. Але я все одно їх відчуваю.
— Цього разу — жодних ліків.
— А що це у тебе в руці?
— О, це?
Мама простягнула йому якийсь круглий сяючий предмет. Джонні узяв його.
Він був твердий, блискучий і… гарний.
— Лікар Галл заходив кілька хвилин тому і залишив його. Він гадав, що ти зможеш ним розважитися.
Джонні зблід, засумнівавшись у цьому. Його маленькі руки легенько торкнулися гладенької поверхні.
— Як я можу розважитися цим? Я навіть не знаю, що це таке!
Мамина усмішка освітила його, наче сонце.
— Це мушля з моря, Джонні. Лікар Галл підійняв її на тихоокеанському узбережжі, коли був там минулого року.
— Що ж, гаразд. А що це за мушля?
— О, я не знаю. Якась форма морського життя, мабуть, колись замешкувала в ній, багато років тому.
Брови Джонні звелися.
— Замешкувала в цьому? Це була її домівка?
— Так.
— О, справді?
Мама поправила мушлю на його долоні.
— Якщо ти не віриш мені, то послухай сам, юначе. Приклади оцей кінець — отак — до свого вуха.
— Ось так? — він підняв мушлю до свого маленького рожевого вушка і міцно притиснув. — А тепер що робити?
Мати посміхнулася.
— А тепер, якщо ти помовчиш і добре прислухаєшся, то почуєш щось дуже-дуже знайоме.
Джонні слухав. Його вухо непомітно відкрилося в очікуванні, як відкривається маленька квіточка.
Гігантська хвиля накотилася на скелястий берег і з гуркотом понеслася вниз.
— Море, — вигукнув Джонні Бішоп. — О, мамо! Це океан! Хвилі! Море!
Хвиля за хвилею накочувалися на цей далекий скелястий берег. Джонні міцно заплющив очі, його змарніле личко прорізала усмішка. Хвиля за хвилею, розбиваючись, вривались у його маленьке рожеве сторожке вушко.
— Так, Джонні, — сказала мама, — море.
Було вже далеко за полудень. Джонні знову лежав на своїй подушці, колихаючи морську мушлю у своїх маленьких ручках і дивлячись крізь велике вікно справа від ліжка. Йому було добре видно пустир через дорогу. Наче зграйка обурених жуків, там гасали діти, і чи не кожен із них викрикував: «Ей, це я убив тебе перший! А тепер я тебе перший! Ай, ти граєш нечесно! Я не гратиму, якщо не буду капітаном!»
Їхні голоси, здавалося, звучать десь дуже далеко, ліниво пливучи на хвилях сонячного світла. Те світло було схоже на глибоку жовту сяючу воду, що огортала літо величезним припливом. Воду повільну, млосну, теплу, мляву. Увесь світ поринув у цей приплив, і все сповільнилося. Годинник цокав повільніше. Трамвай спроквола рухався вниз по вулиці, дзеленькочучи прогрітим металом. Це наче дивишся фільм, коли кадри сповільнюються і звук затихає. Все стало м’якшим. Здавалося, вже ніщо більше не має значення.
Він із жалем думав, як же йому хочеться вийти і погратися. І продовжував дивитися, як діти у теплій млості перелазять через паркани, грають у м’яча, катаються на роликах. Його голова все важчала, важчала і важчала. Повіки, наче віконні рами, все закривалися і закривалися. Морська мушля лежала коло вуха. Він притиснув її сильніше.
6
Стакато (італ.