Хвилі знову і знову накочувалися на берег всередині морської мушлі. І… було ще щось:
— Що це?
Джонні прислухався. Його тіло напружилося. Він закліпав очима.
Наче сотня голосів співала під скрип кочетів.[7]
А тоді ще один голос, окремо від усіх, ледь чутний у звуках хвиль й океанського вітру, проспівав:
Джонні відсмикнув мушлю від вуха і пильно подивився на неї.
Тремтячи, Джонні знову притиснув мушлю до вуха і сів у ліжку, важко дихаючи. Його маленьке серце несамовито гупало об стіну грудей.
Хвилі гуркотіли, розбиваючись об далекий берег.
Пальці Джонні стиснули круглі завитки мушлі. Це була правда. Мушля все закручується, закручується, закручується, аж поки ти більше не бачиш, як вона закручується.
Джонні стиснув губи. Про що це там говорила мама? Діти. Філософія — яке важке слово! Про дитячу… нетерплячість. Нетерплячість! Так, так, він був нетерплячим! Чому ж ні? Його вільна рука стиснулася у маленький твердий блідий кулачок і почала бити по стебнованій ковдрі.
— Джонні!
Джонні ривком відірвав мушлю від вуха і швидко заховав її під простирадло. Тато йшов коридором з боку сходів.
— Привіт, сину!
— Привіт, тату!
Мама і тато міцно спали. Було далеко за північ. Джонні тихо-тихо витягнув дорогоцінну мушлю з-під ковдри і підніс її до вуха.
Так. Хвилі все ще були там. І десь далеко скрип кочетів, ляскання вітру на грот-мачті і пісня човнярів, яка ледь-ледь пливе на солоному морському вітрі.
Він притис мушлю ближче, і ще ближче.
В коридорі почулися було мамині кроки. Вона завернула у кімнату Джонні.
— Доброго ранку, сину! Ще не прокинувся?
Ліжко було порожнє. У кімнаті — лише сонячне світло і тиша. Жмут проміння покоївся в узголів’ї ліжка, наче осяйний пацієнт, що схилив свою коштовну голову на подушку. Стебнована ковдра, ця червоно-синя циркова афіша, була відкинута. Зім’яте ліжко видавалося неймовірно порожнім — наче зблідле обличчя старого.
Побачивши це, мама нахмурилася і притупнула.
— От малий негідник! — вигукнула вона в нікуди. — Встиг гайнути надвір гратися із цими сусідськими шибениками, можу присягтися в цьому. Хай-но я його спіймаю, я… — Вона затнулася і всміхнулась: — …до смерті люблю цього малого негідника. Діти такі… нетерплячі.
Вона підійшла і поправила постіль, дала лад ковдрі… та от її пальці намацали під простирадлом щось тверде. Через мить вона витягнула з-під ковдри на світ Божий сяючий на сонці предмет.
Вона посміхнулася. Це була морська мушля.
Вона міцно стиснула її і з цікавості піднесла до вуха. Її очі широко розкрилися. Рот привідкрився.
Кімната закружляла і загойдалася яскравою каруселлю — лише миготіли яскраві клапті та віконні рами.
Морська мушля заревіла просто їй У вухо.
На далекий берег із туркотом упали хвилі. Після них на незнаному пляжі залишилося прохолодне шумовиння.
Аж ось почулося тихе поскрипування піску під чиїмись маленькими ніжками. Високий дитячий голос пронизливо закричав:
— Привіт! Гайда, друзі! Хто останній — той мавпа!
І — звук маленького тіла, що шубовснуло у ці хвилі…
Водостік