— Вода розплющує їм очі. Тепер вони можуть бачити, та не бачать одне одного. Вони роблять коло навколо одне одного, але ще не торкаються руками.
Анна із заплющеними очима ледве похилила голову.
— Спостерігають одне за одним. Світяться якимось фосфором. Усміхаються… Вони… торкаються руками.
Нарешті Джульєтта, заціпенівши, відклала своє шитво і прошила поглядом сестру через усю сіру, втишену під дощем кімнату.
— Анно!
— Завдяки припливу вони здатні торкнутися. Він надбігає і штовхає їх одне до одного. Це ідеальне кохання, в якому не місце своєму еґо, тільки два тіла, які несе вода. Відтак усе очищається, все гаразд. У такий спосіб немає нічого лихого.
— Дуже погано, що ти про це говориш, — закричала її сестра.
— Ні, все нормально, — наполягала Анна, повернувшись до сестри на якусь мить. — Вони ж не думають, правда? Вони там, де справді глибоко, де тихо, де всім байдуже.
Вона дуже повільно і лагідно поклала праву руку на ліву, пальці її тремтіли та спліталися. Залите дощем вікно, у яке пробивалося бліде весняне світло, живими струмочками та промінцями додало пальцям руху. Вони здавалися зануреними у сіру воду — глибоко, на кілька метрів. Пальці бігали одні над іншими, поки жінка закінчувала оповідати свій скромний сон:
— Він — високий та спокійний, руки широко розведені, — Анна жестами показала, наскільки він високий і як легко йому було у воді. — Вона — маленька, спокійна та розслаблена. — Молодша сестра поглянула на старшу, так і стоячи з піднесеними руками. — Вони мертві, їм нікуди податися, їм немає чиїх порад слухати. Отже, так вони й існують, і нічого до них не стосується, і нічого їх не турбує, таємні вони й заховані під землею у наповненому водостоці. Вони торкаються своїх рук і губ, коли потрапляють у резервуар водостоку під перехрестям, коли їх туди приносить приплив. А вже потім пізніше… — Анна розвела руки, — можливо, вони подорожують разом, рука в руці, погойдуючись на хвильках, пливуть попід усіма вулицями, виконуючи шалені вертикальні танці, коли їх підхоплюють несподівані водоверті.
Вона крутила руками, поки проливний дощ тарабанив у шибки.
— І так вони линуть до моря, через усе місто, минаючи один резервуар за другим, вулицю за вулицею. Дженесі-авеню, Креншо, Едмонд-Плейс, Вошинґтон, Мотор-Сіті, Оушн-Сайд і нарешті океан. Вони мандрують туди, де їх манить за собою вода, повсякчас під землею, а потім вертаються до головного стоку і пливуть назад у місто, під десятком тютюнових крамничок та чотирма десятками алкогольних магазинів та ще шістьма бакаліями, десятьма кінотеатрами, залізничним переїздом, Автострадою номер 101, пропливають під тупотінням ніг тридцяти тисяч людей, котрі навіть не замислюються про водостоки.
Голос Анни кудись помандрував, замріявся і знову стих.
— А потім — минає день, і гроза відходить вулицею геть. Дощ припиняється. Закінчується його сезон. У тунелях спершу крапотить, а після — мовчок. Відплив. — Здавалося, Анна розчарована й сумна. — Річка тече до океану. Чоловік і жінка відчувають, як вода їх неквапом опускає на підлогу. Вони спиняються.
Анна поклала шерехаті руки на коліна, не зводячи з них скрушного погляду.
— Життя покидає їхні ноги разом із водою, яка поклала їх пліч-о-пліч і тепер зникає із сухих тунелів. Отак вони й спочивають. Угорі, на білому світі, вигулькує сонце. А вони покояться у темряві, сплять до наступного разу. До наступного дощу.
Її руки лежали на колінах відкритими долонями догори.
— Хороший чоловік. Хороша жінка, — пробурмотіла вона, відтак похилила голову і міцно заплющила очі.
Раптом Анна випросталася і пропекла поглядом сестру.
— Ти знаєш, хто цей чоловік? — гірко прокричала вона.
Джульєтта нічого не відповіла; п’ять останніх хвилин вона просто приголомшено спостерігала з перекривленим ротом та блідими вустами. Анна ледь не верещала:
— Той чоловік — це Френк. От хто! А жінка — я!
— Анно!
— Так, це Френк, там унизу.
— Але Френка вже немає багато років. І він точно не там унизу, Анно!
Тепер Анна говорила ні до кого конкретно і до всіх водночас: до Джульєтти, до вікна, до стіни, до вулиці.
— Сердешний Френку! — голосила вона. — Я знаю, що він рушив туди. Ніде не було йому місця на цьому світі. Мати зіпсувала його! Він побачив водостік і зрозумів, як там потаємно і добре. Ох, сердешний Френку. Бідна Анна, бідна я, з самою сестрою лишитися. Ох, Джулі, чому я не трималася за Френка, поки він був тут? Чому я не змагалася за нього з його матір’ю?