— Припини, негайно, чуєш, люба?!
Анна впала вниз, у закут біля вікна, тримаючись за нього однією рукою, і тихо розридалася. Через кілька хвилин вона почула, як до неї звернулася сестра:
— Ти закінчила?
— Що?
— Якщо закінчила, поможи мені з оцим. А то я до кінця світу не справлюся.
— Що ти хочеш, щоб я робила, — зітхнувши, підняла голову Анна і сковзнула до Джульєтти.
— Це і це, — показала та їй.
— Гаразд. — Анна забрала шитво і сіла з ним біля вікна, дивлячись на дощ, рухаючи руками з голкою та ниткою, та при цьому не випускала з уваги, наскільки темна вулиця, та й кімната, наскільки складно роздивитися зараз кругле металеве кружало водостоку. Зараз, чорного-пречорного пізнього полудня, там тільки блищали та мерехтіли опівнічні вогники. Небо розколювалося павутинням блискавок.
Минуло півночі. Джульєтта, знявши окуляри, куняла в кріслі у протилежному кінці кімнати і, поклавши їх поруч зі своїм шитвом, на мить відкинула голову та задрімала. Секунд за тридцять вона почула, як люто грюкнули, відкриваючись, двері, почула, як залетів досередини вітер, як східцями протупотіли ноги та вискочили на задній двір.
— Що таке? — скрикнула, підводячись та намагаючись намацати окуляри, Джульєтта. — Хто там? Анно, хтось заходив у дім? — Вона витріщилася на порожнє місце біля вікна, де до того спочивала Анна.
— Анно! — загукала Джульєтта, скочила на ноги та побігла в коридор.
Передні двері стояли настіж відчинені, і дощ мжичив у них дрібним туманом.
— Вона відлучилася тільки на хвилину, — заспокоювала себе Джульєтта, стоячи на порозі та намагаючись роздивитися хоч щось у вологому мороці. — Скоро повернеться. Хіба ж бо ти не повернешся додому, серденько моє, Анно? Анно, відповідай мені, негайно вертай назад! Чуєш, сестро?
Знадвору піднялося віко водостоку і знову впало на дорогу.
А дощ шепотів на вулиці і лився на закритий люк увесь залишок ночі.
Бажання
Сніг із шерхотом торкнувся холодного вікна.
Великий будинок проскрипів під поривом вітру, що взявся бозна-звідки.
— Що? — запитав я.
— Я нічого не казав. — Чарлі Сіммонс, сидячи позаду мене біля каміна, тихо струснув попкорн у великому металевому решеті: — Жодного слова.
— Чорт забирай, Чарлі, я чув, як ти…
Приголомшений, я спостерігав за тим, як на далекі вулиці і порожні поля падає сніг. Ніченька саме годилася для блідих привидів, які зазирають у вікна, а тоді зникають.
— Тобі примарилось, — сказав Чарлі.
А чи примарилося, подумав я. Чи є у природи голоси? Чи існує мова ночі, часу, снігу? Що відбувається між тамтешньою, вуличною темрявою, і моєю тутешньою душею?
Бо там, у сутінках, не освітлена ні Місяцем, ні ліхтарями, здавалося, незримо приземляється ціла голубина цивілізація.
І чи це сніг м’яко шепотів там, на вулиці, чи це минуле, нагромаджене за купу літ, і бажання, і розчарування спочатку кинулись у паніку, щоби зрештою заговорити?
— Господи, Чарлі. Я можу заприсягтися, що чув, як ти щойно сказав…
— Що сказав?
— Ти сказав: «Загадай бажання».
— Я?
Коли у мене за спиною пролунав його сміх, я навіть не обернувся. Я продовжував дивитися на снігопад, а поміж тим сказав йому те, що мав сказати…
— Ти сказав: «Це особлива, прекрасна, дивовижна ніч. Тому загадай своє найкраще, найзаповітніше, найдивніше бажання, бажання всього свого життя, що йтиме із найглибших глибин твого серця. І воно здійсниться». Ось що я почув від тебе.
— Ні. — Я побачив з відображення у дзеркалі, як він похитав головою. — Але, Томе, ти вже півгодини стоїш там, замилуваний снігопадом. У каміні горить вогонь. Бажання не здійснюються, Томе. Але, — і тут він затнувся, а за мить здивовано додав: — але, Господи, ти таки чув щось, хіба ні? Ну, тримай. Випий.
Попкорн уже перестав потріскувати. Він налив вина, якого я не торкнувся. За звечорілим вікном невпинно падав сніг, так наче хтось дихав.
— Чому? — запитав я. — Чому оте бажання виникло в моїй голові? Якщо ти не говорив цього, то що говорило?
І справді, міркував я, що? І хто ми? Двоє самотніх споночілих письменників, приятель, котрий зостався у мене переночувати, двоє давніх друзяк, охочих до баляндрасів і судів-пересудів про різну чортівню, котрі побували чи не на всіх можливих дивоглядствах на кшталт дощок Уїджа, карт Таро і телепатичних сеансів, і весь цей громаджений роками їхньої щирої дружби непотріб вони залюбки пересипали кпинами, жартами і помірними пустощами.