Але сьогодні цей сніг, роздумував я собі, скасовує жарти, стирає посмішки. Сніг — ти лише глянь! — хоронить наш сміх…
— Чому? — запитав Чарлі у мене за спиною, смакуючи вино і поглядаючи то на червоно-зелено-сині вогники різдвяного деревцяти, то на мою потилицю. — Чому бажання саме в сьогоднішню ніч? Ну, це ж бо ніч напередодні Різдва, так? Через п’ять хвилин народиться Христос. Народження Христа і зимовий сонцеворот — і все в один тиждень. Цей тиждень, ця ніч доводять, що Земля не помре. Зима дійшла до межі своєї темряви і тепер починає тягнутися до світла. Це щось особливе. Це неймовірно.
— Так, — проказав я, і подумав про ті незапам’ятні часи, коли серця печерних людей завмирали з настанням осені й зникненням сонця, і людиноподібні мавпи плакали, допоки світ не повертався зі снігової сплячки і якогось чудового ранку не прокидалося раніше сонце, і світ вкотре не порятовувався, хай і на короткий час. — Так.
— Отже, — Чарлі наче прочитав мої думки і пригубив іще вина, — Христос завжди провіщав весну, хіба ні? Посеред найдовшої в році ночі Час похитнувся, Земля здригнулася і народився міф. І що прокричав міф? З Новим роком! Господи, так, перше січня не є днем нового року. День народження Христа є ним. Його дихання, солодке, немов конюшина, торкається наших ніздрів й обіцяє весну відразу ж по опівночі. Глибоко вдихни, Томасе!
— Закрий рота!
— Чому? Ти знову чуєш голоси?
«Так! — Я повернувся до вікна і навіжено помислив. — Через 60 секунд настане ранок Його народження. Яка ще мить може бути чистішою, неповторнішою для загадування бажання?»
— Томе, — Чарлі взяв мене за лікоть. Але я був десь глибоко і насправді дуже далеко.
«Невже цей час настільки особливий? — розмірковував я. — І чи справді святі духи з’являються посеред нічного снігопаду, щоби прислужитися нам у цей урочий час? Якщо я таємно загадаю бажання, чи поверне мені його десятикратно ця ніч-мандрівниця з її дивними снами і сивими заметілями?»
Я заплющив очі. В горлі застряг клубок.
— Не треба, — сказав Чарлі.
Але це вже тремтіло на моїх губах. Я не міг чекати. Оце саме зараз, зараз дивна зірка горить над Вифлеємом.
— Томе, — видихнув Чарлі, — заради Бога!
Так, заради Бога, подумав я, і сказав:
— Моє бажання, щоби сьогодні на одну годину…
— Ні! — Чарлі стукнув мене, щоби я закрився.
— … будь ласка, мій тато ожив.
Годинник над каміном пробив 12 разів: опівніч.
— О, Томасе… — застогнав Чарлі. Його рука впала з мого плеча. — О, Томе!
Порив вітру жбурнув снігом у шибу, що прилип, наче саван, а відтак спав униз.
Вхідні двері розчинилися навстіж.
Сніг упав на нас зливою.
— Яке сумне бажання. І… воно щойно здійснилося.
— Здійснилося? — Я крутнувся, щоби глянути на розчинені двері, які манили, наче могила.
— Не йди, Томе, — сказав Чарлі.
Двері захряснулися. Проте я вже біг; о Господи, як я біг!
— Томе, повернися! — Далеко позаду мене губився голос у круговерті снігу. — О Господи, не треба!
Але в ті післяопівнічні хвилини я біг і біг, нічого не тямлячи, задихаючись, наказуючи серцю битися, крові ринути, ногам нестися, і я продовжував той біг, і на бігу я подумав: «Він! Він! Я знаю, де він! Якщо це мені даровано! Якщо моє бажання здійснилося! Я знаю, де він!» І нараз в усьому засніженому місті задзвонили, заспівали, забамкали різдвяні дзвони. Вони оточили мене, гнали мене, притягували мене, а я щось викрикував, тамуючи своє шаленство снігом.
«Дурень! — думав я. — Він же мертвий! Повертайся!»
Але якщо він ожив сьогодні, нехай на одну годину, а я не прийду, щоби його побачити?
Я був за містом, без шапки і плаща, проте розпаленів від бігу; солона маска застигла на моєму обличчі і пластівцями злітала з кожним моїм стрибком під радісний різдвяний передзвін, що то з’являвся, то зникав.
Вітер штовхнув мене за останній поворот тієї глухомані, де на мене чекала темна стіна.
Кладовище.
Я стояв перед важкими металевими воротами, отупіло вдивляючись всередину.
Територія кладовища нагадувала розкидані руїни стародавнього форту, знищеного століття тому, а його надгробки наче пережили новий льодовиковий період.
І тут до мене дійшло: див не буває.
І тут до мене дійшло: просто цієї ночі ми перебрали із вином, розмовами і потойбічними нісенітницями, як і я перебрав зі своїм безпричинним бігом, але тільки не з вірою, моєю глибокою вірою в те, що тут, у цьому засніженому мертвому світі, справді щось відбулося…
Він згадав.