Міркуючи так, містер Бенедікт стояв над величним тілом Едмунда Борта.
Він відрізав Бортову голову, прилаштував її у труні на невеличку атласну подушечку обличчям догори, тоді поклав у труну сто дев’яносто фунтів цегли і засунув кілька подушок всередину чорного піджака та білої сорочки з краваткою, щоби надати цьому схожості із тілом, і накрив його, аж до підборіддя, блакитним оксамитовим покрівцем. Це була вишукана омана.
Саме ж тіло він помістив у холодильну камеру.
— Коли я помру, то залишу особливі вказівки, містере Борт, аби мою голову відрізали і поховали прикріпленою до вашого тіла. До того часу я знайду помічника, який за гроші згодиться на такий халамидницький вчинок. Якщо у когось немає тіла, яке б вартувало любові за життя, то він принаймні може отримати його після смерті. Дякую вам.
Він закрив віко над Едмундом Бортом.
Оскільки у місті все популярнішим ставав звичай ховати людей у закритих трунах, з яких під час служби вік не знімали, то містер Бенедікт мав щонайширші повноваження для вчинення репресій над своїми безталанними гостями. Деяких він закривав у їхніх трунах догори ногами, декотрих обличчям униз, чи навіть у непристойних позах. Абсолютно небачених веселощів він зазнав, коли ховали компанію старих дів, яких приплющило у машині, коли вони їхали на пообіднє чаювання. Вони були знаними пліткарками, які, нахилившись одна до одної головами, завжди комусь перемивали кісточки. Про що не могли навіть здогадуватися учасники поховальної процесії (всі три віка трун були закриті), то це те, що ця трійця навіть після смерті зосталася нерозлучною, позаяк усі три були впхані в одну труну, тісно притиснувшись головами, з тепер уже вічною, холодною, завмерлою пліткою на губах. Інші дві труни були наповнені галькою, мушлями і жмутами бавовняної тканини. Відспівування було прегарним. Усі плакали.
— І смерть розлучила цих трьох нерозлучниць.
Люди ридали.
— Авжеж, — підтвердив містер Бенедікт, змушений ховати обличчя у це горе.
Не позбавлений почуття справедливості, містер Бенедікт поховав одного багатія голим-голісіньким. А бідняка натомість зодягнув у парчеві шати із п’ятидоларовими монетами замість ґудзиків і двадцятидоларовими — на повіках. Якогось юриста він не поховав узагалі, замість того спаливши його у сміттєспалювачі, а в труну запхавши мертвого тхора, який було потрапив у лісі якоїсь неділі в капкан.
Стара діва, похована якогось пообіддя, стала жертвою жахливого плану. Під шовковою підстилкою були поховані частини тіла якогось старого. Діва лежала там, терплячи наругу: холодні руки й інші холодні органи потай силували її до любові. Обличчя покійниці виглядало трохи приголомшеним.
Ось так містер Бенедікт тієї післяполудневої пори пересувався по трупарці від тіла до тіла, звертаючись до всіх накритих простирадлами тіл, розповідаючи їм усі свої таємниці. Останнім цього дня виявилося тіло такого собі Меррівела Блайта — старого чоловіка, схильного за життя до різних нападів і коматозних станів. Містера Блайта вже декілька разів вважали мертвим, однак він щоразу вчасно воскресав, уникаючи тим самим поховання живцем.
Містер Бенедікт стягнув простирадло з обличчя містера Блайта.
Очі містера Меррівелла Блайта метушливо заворушились.
— Ох! — містер Бенедікт упустив простирадло.
— Гей ви! — закричав голос під простирадлом.
Містер Бенедікт схилився на стіл, зненацька похитнувшись і відчуваючи нудоту.
— Випустіть мене звідси! — пролунав голос містера Меррівела Блайта.
— Ви живі?! — сказав містер Бенедікт, зісмикуючи простирадло.
— О, що я чув, що мені тільки не довелося вислухати впродовж останньої години! — простогнав старий на столі трупарки, крутячи зіницями по білковій оболонці. — Я лежав, не в змозі поворухнутися, і мусив усе це слухати! Ах ти ж негіднику, скверно, огидна мерзото, чорте проклятий, звільни мене звідси! Я розповім про все меру, і раді, і всім-всім, ох ти ж мерзото, срамото! Ах ти ж пройдисвіте, садисте, розбещений мерзотнику, покидьку, зажди-но, я все розкажу! — з піною на губах лементував старий. — Звільни мене звідси!
— Ні! — сказав містер Бенедікт, падаючи на коліна.