І було щось таке у тремтінні її опущених рук, у тому, як вітер беззвучно ворушив її волосся, що він, приголомшений побаченим, заледве не впав.
Він її знав і не знав. Він бачив її раніше і ніколи не бачив.
Поверни голову, подумав він.
Немовби почувши це, молода жінка опустилася колінами на траву, дозволивши вітру розгладити її волосся, схилила голову і заридала так гірко, що йому захотілося крізь власний плач крикнути: «Не плач! У мене розривається серце!»
Вона нібито знову почула, раптом звела голову і, трохи втишена, глянула на місяць, так що він побачив її лице.
І це лице він справді десь уже бачив, але де?
Упала сльоза. Вона кліпнула.
Немов замиготів фотоспалах.
— Боже, порятуй мене! — прошепотів він. — Не може бути!
Він розвернувся і метнувся до шафи, звідки ринула лавина коробок та альбомів. Спочатку він рився навпомацки, потім увімкнув світло, відкинув убік шість альбомів, відтак натрапив на потрібний і заходився квапливо гортати сторінки, і раптом він ахнув і остовпів, потім підніс фотографію ближче до очей і, наче сліпий, побрів назад, до вікна.
Там він глянув на галявину, а потім на фотографію, геть стару, геть пожовклу від часу.
Так, так, усе те саме! Фотографія спочатку осліпила його, а потім ударила в серце. Все його тіло затряслося, по ньому забігали мурашки, коли він нахилився над альбомом, обіпершись на підвіконня, і майже викрикнув:
— Гей, ти! Як ти посміла повернутися? Як посміла зоставатися молодою? Як посміла з’явитись у такому вигляді? Бродиш ночами по моїй галявині, мовби дівчина-недоторка! Та ти ж ніколи не була молодою! Ніколи! Будь проклята, будь проклята твоя гаряча кров, твоя дика душа!
Але він цього не викрикнув і не промовив ні слова.
Зате в його очах щось спалахнуло, немов вогонь маяка.
Плач молодої жінки на галявині урвався.
Вона глянула догори.
Цієї миті альбом вислизнув з його рук і полетів із відчиненого вікна на землю — немовби нічний птах залопотів крилами.
Молода жінка приглушено скрикнула, розвернулася і побігла.
— Ні, ні, — закричав він щосили. — Я не мав на увазі… Повернись!
За лічені секунди він збіг по сходах і опинився на ґанку. За його спиною грюкнули двері, наче хтось вистрелив. Цей вистріл прибив його до поручнів, на півдорозі до галявини, де не залишилося нічого, крім слідів. Вулиця зяяла порожніми тротуарами, та ще маячіли тіні під деревами. Дерева кидали тіні на спорожнілі вулиці, що зяяли тротуарами. У будинку за деревами на другому поверсі награвав радіоприймач. На далекому перехресті прогурчала автівка.
— Стривай, — прошепотів він. — Повернись. Мені не слід було казати…
Він затну вся. Адже він нічого не сказав уголос, а лише думав про це… А його обурення, його ревнощі?
Вона відчула це. Вона якимось чином розчула. А тепер?..
Вона ніколи не повернеться, подумав він. О Боже!
Він мовчки посидів на сходинках ґанку, покусуючи кісточки пальців.
О третій годині ночі за вікном йому почулося зітхання, а потім тихі кроки по траві, він вичікував. Фотоальбом лежав на підлозі. Навіть незважаючи на те, що він був уже закритий, він виразно бачив і впізнавав її обличчя. Хоча це було абсолютно неможливо, цілковите божевілля.
Його остання думка перед сном була: привид.
Найдивніший з-поміж усіх привидів.
Привид якоїсь померлої.
Привид жінки, котра померла у глибокій старості.
Але так чи інак повернулася іншою.
Повернулася геть юною.
Але ж хіба привиди не повертаються у тому самому віці, в якому людина померла?
Ні.
Принаймні не цей привид.
— Чому?.. — прошепотів він.
Але сон виявився сильнішим за шепіт.
Минула ніч, потім ще одна, і ще — а на галявині було порожньо; навіть місяць, який раніше дивився прямо, тепер відвернувся і ніби кривився.
Він ждав.
У першу ніч, рівно о 2:00, через галявину пройшла кішка, геть не схожа на звичайну випадкову тварину.
На другу ніч риссю пробіг пес, посміхаючись деревам; його висунутий червоний язик теліпався, наче недбало зав’язана краватка.
На третю ніч, від 1:25 до 4:00 ранку, у повітрі між галявиною і деревами павук майстрував бароковий циферблат, який на світанку змахнув крилом птах.
Він проспав майже весь недільний день і в сутінках прокинувся з температурою, хоча почувався здоровим.
На п’ятий день, коли стемніло, колір неба начебто пообіцяв її повернення, таку ж надію вселяв вітер, що притулився до дерев, і вигляд місяця, який нарешті піднявся та освітив місце дії.