— І сумую.
— Сумуєш від того, що доводиться чекати?
— Та ніби ні.
— А знаєш, чого чекаєш?
— Ох, якби ж то я була впевнена. Все моє єство чогось чекає. Не знаю, як передати словами. І зрозуміти не можу. Я нестерпна!
— Ти, як усі, хто швидко дорослішає і багато чого бажає. Як на мене, то всі дівчатка, дівчата, юначки подібно до тебе споконвіку літніми ночами вислизали з дому. Як у нас у Ґрінтауні, так і в Каїрі, і в Александрії, і в Римі, і в Парижі. Прокинуться і простують у затишне місце, ніби хтось покликав їх на ймення…
— Мене справді хтось покликав! Так і було! Покликав на ймення! Щира правда! А ти звідки знаєш? Це ти мене покликав?
— Ні, не я. Той, з ким ми обидвоє знайомі. Ім’я згадаєш, коли повернешся додому і ляжеш спати, де би ти там не жила.
— Що означає — «де би ти не жила»? Ось мій дім, позаду тебе, — сказала вона. — Туди й піду. Я тут народилася.
— Ну, — засміявся він. — Я теж.
— Ти? Як таке може бути? Ти впевнений?
— Ну, так. То ти, кажеш, почула, як тебе покликали. Вийшла з дому…
— Все правильно. І це вже не вперше. І, як завжди, нікого не застала. Але тут точно хтось є, бо ж не могло мені почутися?
— Одного разу з’явиться саме той, хто буде гідний твого голосу.
— Ох, не жартуй так зі мною!
— Я не жартую. Повір мені. Так і буде. Вже стільки дівчат чули цей поклик — у різні епохи, в різних місцях, в літню спеку, а то й у зимову холоднечу виходили на мороз і стояли, не замерзаючи, серед заметів, і прислухалися, і видивлялися незнайомі сліди на опівнічному снігу, а мимо пробігав лише старий пес, вишкірюючись у посмішці. Ось така халепа, така халепа.
— О, так, халепа, халепа. — Хоча місяць виглянув лише на мить і відразу ж сховався за хмари, він встиг розгледіти посмішку. — Дурниці це все, так?
— Ні. У хлопців трапляється те саме. У шістнадцять-сімнадцять років починають здійснювати далекі походи. Вони не стоять на галявинах в очікуванні, ні. Але, Господи мій, як вони йдуть! Милі за милями від опівночі до світанку, і повертаються додому безсилими, і дратуються, і падають в ліжка як мертві.
— Прикро, що ті, котрі стоять і чекають, і ті, котрі йдуть усю ніч, не можуть…
— Зустрітися?
— Ага. Прикро, правда?
— Рано чи пізно це стається.
— Ну, мені вже нікого не зустріти. Я стара, страшна, бридка і цей голос чую багато ночей поспіль: він кличе, і я виходжу, а там — нікого. Так і хочеться померти.
— О, прекрасна юна дівчино, — тихо мовив він. — Не вмирай. Вершники вже в дорозі. Тебе порятують.
У його словах було стільки впевненості, що вона мимоволі звела очі, хоча до цього дивилася на свої руки та на власну душу в руках.
— Ти точно знаєш, чи не так? — запитала вона.
— Так!
— Чесно? Не обманюєш?
— Богом клянусь, клянусь усім сущим.
— Розкажи мені ще.
— Більше нема що розказувати.
— Ні, розказуй!
— Все у тебе буде добре. Дуже скоро, одного чудового дня або ночі, хтось тебе покличе, ти вийдеш — а він стоїть і чекає тебе. На цьому гра закінчиться.
— Гра в хованки, маєш на увазі? Надто вже вона затягнулася.
— Вона майже закінчилася, Марі.
— Ти знаєш моє ім’я?!
Зніяковівши, він замовк. У його плани не входило себе видавати.
— Звідки ти знаєш?.. Хто ти такий? — запитала вона.
— Сьогодні вночі заснеш — і дізнаєшся. Якщо будемо занадто багато говорити, то ти зникнеш, а може, я. Тепер я й сам не знаю, хто з нас справжній, а хто — привид.
— Не я! Звичайно, не я. Ось, я відчуваю своє тіло. Я тут. Поглянь! — Вона простягнула йому на долоні останні сльози, які змахнула з вій.
— І справді, реальні. Що ж, люба дівчинко, тоді нічний гість — це я. Явився повідомити тобі, що все буде добре. Ти віриш в особливих привидів?
— А ти особливий?
— Хтось із нас двох особливий, а можливо, ми обоє. Привид першого кохання, привид ще не народжений.
— Я чи ти?
— Парадокси важко пояснити.
— Все залежить від того, як на це подивитися: когось із нас не може бути: тебе або мене.
— Якщо тобі буде простіше, вважай, що мене тут немає. А ти віриш у привидів?
— Здається, вірю.
— Мені здається, що привиди у світі бувають особливими. Не привиди покійників. А привиди бажань і надій, навіть привиди жадоби.
— Не розумію.
— Ну, в тебе бувало таке, що ти лежиш у ліжку ввечері або вночі, не можеш зімкнути очей, і все мрієш, а душа рветься з тіла, немовби хтось посмикує довге біле простирадло, вивішене з вікна? Коли хочеться чогось так сильно, що душа покидає тіло і з неймовірною швидкістю летить за бажаним?