— Так… Було!
— Хлопцям це знайоме, та й чоловікам теж. Коли мені було дванадцять, я читав романи Берроуза про Марс.[11] У них Джон Картер[12] ставав під зірками, здіймав руки до Марса і просив, щоби його прийняли. Тоді Марс хапав його душу, смикав, наче хворий зуб, через космос і опускав поміж мертвих марсіанських морів. Це хлопці, це чоловіки.
— А дівчата і жінки?
— Вони просто мріють. І їхні мрії привидами виходять із їхніх тіл. Воскреслі привиди. Воскреслі надії, воскреслі бажання.
— І йти зимовими ночами постояти на галявині?
— Саме так.
— Можливо, я привид?
— Так, привид-бажання — таке сильне, що воно тебе вбиває, але ніяк не вб’є, трясе і майже розриває.
— А хто ж ти?
— Напевно, привид-відповідь.
— Привид-відповідь. Як кумедно звучить!
— Так. Не встигла ти запитати — а я знаю відповідь.
— Тоді відповідай!
— Добре, слухай, юна дівчинко, юна жінко. Час очікування майже сплив. Час відчаю ось-ось закінчиться. Скоро, зовсім скоро, тебе покличе голос, і коли ти вийдеш у двох лицях — привид-бажання і покинуте ним тіло — перед тобою стоятиме хлопець, якому належить той голос.
— Благаю, не кажи того, чого не станеться! — Її голос затремтів. На очах знову блиснули' сльози. Вона підняла руки, ніби захищаючись.
— Я не хотів зробити тобі боляче. Я прийшов, щоби відповісти.
Міські куранти пробили знову, наче провіщаючи близький світанок.
— Вже пізно, — сказала вона.
— Дуже пізно. Тобі вже час іти.
— Більше нічого не скажеш?
— Тобі не слід знати більше.
Останній відгомін баштового годинника завмер.
— Як дивно, — прошепотіла вона. — Привид-питання, привид-відповідь.
— Нічогенькі привиди, хіба є якісь кращі від них?
— Мені такі не зустрічалися. Ми з тобою — близнюки.
— Значно ближчі, ніж ти гадаєш.
Зробивши крок, вона подивилася вниз і радісно ахнула:
— Ти бачиш? Бачиш? Я можу рухатися!
— Бачу.
— Як це ти казав: хлопці ходять усю ніч, милі за милями.
— Так.
— Якщо я зараз повернуся до себе, то все одно не засну. Мабуть, теж пройдусь.
— Не зволікай, — сказав він тихо.
— А куди йти?
— Ну… — протягнув він і раптом надумав. Тепер він твердо знав, куди її відправити, і раптом розлютився на себе за таке всезнайство, а на неї — за це запитання. Горло стиснули ревнощі. Йому захотілося кинутися по вулиці, добігти до будинку, де в інші часи жив якийсь молодик, розбити вікно, підпалити дах. Що ж буде, що буде, коли й справді так вчинити?
— Куди йти? — запитала вона, не дочекавшись відповіді.
Тепер, подумав він, доведеться сказати. Іншого вибору немає. Якщо не сказати, то ти, мстивий дурню, ніколи не з’явишся на світ.
У нього вирвався шалений сміх, що увібрав у себе всю ніч, і вічність, і всі божевільні думки.
— Отож хочеш знати, куди йти? — обізвався він нарешті.
— Саме так!
Він кивнув.
— До рогу, направо чотири квартали, потім ліворуч.
Вона швидко повторила.
— Яка там адреса?
— Ґрін-парк, будинок одинадцятий.
— От спасибі! — вона пробігла декілька кроків, потім розгублено зупинилась, безпорадно обхопивши долонями шию. Губи затремтіли. — Дивно якось. Не хочу йти.
— Чому?
— Та тому… Побоююся, що я більше ніколи тебе не побачу.
— Побачиш. Через три роки.
— Справді?
— Я буду не таким, як зараз. Але це буду я. І ти вже ніколи мене ні з ким не переплутаєш.
— Я рада цьому. Твоє обличчя видається мені знайомим. Звідкись я тебе дуже добре знаю.
Озираючись на нього, вона почала повільно йти, а він залишився стояти біля ґанку.
— Дякую, — сказала вона. — Ти врятував мені життя.
— І своє теж.
Тіні дерев впали на її обличчя, пробігли по щоках, майнули в очах.
— Боже мій! Ночами, коли не спиться, дівчата придумують імена своїм майбутнім дітям. Яка дурість! Джо. Джон. Крістофер. Самуель. Стівен. Ось спало на думку — Вілл. — Вона доторкнулася до м’якого, трохи округлого живота, а потім простягла руку в темряву. — Тебе ж зовуть Вілл?
— Так.
У неї хлинули сльози.
Він заплакав разом із нею.
— Все добре, все гаразд, — зрештою промовила вона. — Тепер можна йти. Я більше не повернуся на цю галявину. Слава Богу, і спасибі тобі за все. На добраніч.
Ступаючи по траві, вона пішла у темряву, а відтак з’явилась на тротуарі. На дальньому розі обернулася, помахала йому рукою і зникла.
11
Едґар Райс Берроуз (
12
Головний герой «марсіанських» романів Е.Р. Берроуза «Принцеса Марса» (1917), «Боги Марса» (1918), «Володар Марса» (1919), «Мечі Марса» (1938), «Лланаіз Марса» (1948), «Джон Картер — марсіанин» (1964) тощо.