Він слухав. Від них ні звуку. Добре. Навіть чудово. Нарешті вони навчилися шанувати тишу. Тобі довелося навчити їх — і результат того вартий: за обіднім столом ніхто не брязкає ні ножем, ані виделкою. Містер Ґреппін зняв товсті сірі рукавиці, позбувся холодного панцира пальта та застиг у передпокої, вагаючись між нетерпінням і непевністю… обмірковуючи те, що треба буде зробити.
Скупий на рухи містер Ґреппін зі звичною впевненістю пройшов до їдальні. Там на нього чекали четверо. Всі вони нерухомо сиділи за столом — ні пари з уст. Ніщо не збурювало тиші, окрім його ледь чутних кроків по товстому килиму.
Погляд, як завжди, інстинктивно впав на жінку на чільному місці. Проходячи повз, містер Ґреппін похитав пальцем біля її щоки. Вона навіть не кліпнула.
Тітка Роуз виструнчилася по той бік столу. Цікаво, а якщо звідкись з-під стелі полетить вниз малесенька порошинка, чи простежить вона за її рухом? Чи досі її очі з холодною, скляною точністю обертаються в розбитій впадині? А якщо порошинка впаде на вологу поверхню ока? Воно здригнеться? Чи напружаться м’язи, щоби стулити повіки?
Ні.
Рука тітки Роуз лежала на столі, наче ще один столовий прибор — рідкісний, тонкий, старовинний і тьмяний. Її груди ховалися в складках мереживної сорочки.
Під столом її тонкі, як патички, ноги в туфлях на високих підборах ховалися у футлярі сукні. Здавалося, її ноги закінчувалися на лінії спідниці, і тому вона скидалася на манекен з універмагу, вощаний і байдужий. Певно, її рухи також повнилися вощаною загальмованістю, а почуттів та реакції в ній було не більше, ніж в опудала.
Ось так сиділа тітка Роуз і дивилася прямо на Ґреппіна. Той видавив з себе смішок і зневажливо ляснув у долоні — навколо верхньої губи жінки з’явилися перші натяки на порошняні вусики!
— Добрий вечір, тітонько Роуз, — вклонився він. — Добрий вечір, дядьку Діміті, — граційно промовив.
«Жодного, жодного слова, — він підняв руку. — Ані слова від вас».
— І вам добрий вечір, кузино Ліло та кузене Семе, — вклонився він знову.
Ліла сиділа ліворуч від нього, і її волосся скидалося на золоті ошурки з мідного виливанця. Навпроти сидів Сем, і його волосся стирчало на всі чотири сторони світу.
Вони були юними: їй — чотирнадцять, йому — п’ятнадцять. Дядько Діміті, їхній батько (яке ж гидке це словечко — «батько»!) сидів біля Ліли. Таке неповажне місце він займав уже давно: якось тітка Роуз сказала, що якщо він сидітиме на чільному місці, то через протяг застудить шию. Ох, тітонько Роуз!
Містер Ґреппін вмостив свій маленький, туго обтягнутий штанами зад на стілець і звично поклав лікті на скатертину.
— Я маю дещо сказати, — почав він. — Це дуже важливо. Це триває вже кілька тижнів, і далі так тривати не може. Я закохався. Ох, але ж я вам уже казав про це давним-давно. Того дня я змусив вас посміхнутися, пам’ятаєте?
Очі чотирьох людей не блимнули, їхні руки не ворухнулися.
Ґреппін почав пригадувати. Він повернувся в день, коли змусив їх посміхатися. Два тижні тому. Він повернувся додому, зайшов до їдальні, поглянув на всіх них і сказав:
— Я збираюся одружитися!
Присутні заметушилися, ніби цієї миті щось врізалося у вікно.
— Ти ЩО? — скрикнула тітка Роуз.
— З Еліс Джейн Беллард, — жорстко підкреслив він.
— Вітаємо, — сказав дядько Діміті. — Напевно, — додав він, глянувши на дружину і прочистивши горло. — Але чи це не зарано, синку? — Він ще раз поглянув на дружину. — Так, так, гадаю, тобі зарано. Я б не радив робити це зараз. Ні, не радив би.
— Дім у жахливому стані, — сказала тітка Роуз. — Ми ж роками не робили тут ремонт.
— Ви це казали минулого року та позаминулого, — промовив містер Ґреппін. — І взагалі, — різко додав він, — це мій дім.
Від таких слів щелепа у тітки Роуз відвисла.
— Після стількох років нас відверто виганяють, чому я…
— Вас ніхто не виганяє, годі вже цього ідіотизму, — люто промовив Ґреппін.
— Послухай, Роуз… — м’яко промовив дядько Діміті.
Тітка Роуз опустила руки.
— Після всього, що я зробила…
Саме тієї миті Ґреппін зрозумів, що їм доведеться піти, усім. Спершу він змусить їх мовчати, потім змусить посміхатися, потім, пізніше, він позбудеться їх, наче непотребу. Він не міг привести Еліс Джейн у дім, де безліч таких страхіть, у дім, де тітка Роуз завжди ходить за тобою, куди б ти не пішов, де діти, позираючи на матір, збиткуються з тебе, а дядько, вважай, іще одна дитина, обережно, добираючи слів, радить тобі залишатися парубком. Ґреппін поглянув на них. Це через них у нього не було ні любові, ні життя. І якщо він дасть їм раду, то його яскраві мрії про м’які, розжарені потом кохання тіла можуть стати матеріальними та близькими. Тоді весь дім належатиме тільки йому. Йому й Еліс Джейн. Так, Еліс Джейн.