Біля третьої години ночі Белла Вінтерс сіла на ліжку і прислухалася, а потім знову лягла. Через десять хвилин вона знову почула шум, що доносився з пітьми, від підніжжя пагорба.
Белла Вінтерс жила в квартирі на першому поверсі, яка знаходилася на Вандомському пагорбі, неподалік від Еффі-Стріт в Лос-Анджелесі, мешкала тут всього кілька днів, тому поки що все було їй невідоме: цей старий будинок, стара вуличка, старі бетонні сходи, що круто піднімалися вгору від самого підніжжя — рівно сто двадцять сходинок. І саме зараз…
— На сходах хтось є, — сказала Белла сама до себе.
— Що? — спросоння перепитав Сем, її чоловік.
— На сходах якісь люди, — відповіла Белла. — Розмовляють, кричать, ледь не доходить до бійки. Минулої ночі я теж їх чула, і позаминулої, але…
— Кого? — пробубнів Сем.
— Тихо, спи. Я сама подивлюся.
В пітьмі вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна, — і справді побачила двох людей, які сварилися, бурчали, кректали — то голосно, то приглушено. Лунали й інші звуки: глухі удари, стукіт, скрегіт, ніби хтось тягнув угору якийсь громіздкий предмет.
— Невже в такий час хтось може переїжджати? — запитала Белла, звертаючись до темряви, до вікна і до себе.
— Сумніваюсь, — пробурчав Сем.
— А схоже…
— На що схоже? — тепер Сем прокинувся остаточно.
— Наче двоє тягнуть…
— Господи, хто і що тягне?
— Тягнуть рояль. По сходах.
— О третій годині ночі?
— Двоє людей і рояль. Прислухайся.
Закліпавши очима, чоловік сів і насторожився.
На віддалі, десь на середині схилу, пролунав протяжний звук, який видають рояльні струни від різкого поштовху.
— Почув?
— Боже милостивий, ти права. Але навіщо комусь красти…
— Вони не крадуть, вони доставляють.
— Рояль?
— Я тут ні при чому, Семе. Вийди і сам запитай. Ні, постривай, я сама.
Закутавшись у халат, вона вискочила за двері і пішла по тротуару.
— Белло, — відчайдушно прошипів Сем їй услід. — Збожеволіла?!
— Що може трапитися вночі з товстою і страшною жінкою п’ятдесяти п’яти років? — кинула вона.
На це Сем нічого не відповів.
Вона безшумно дісталася до краю схилу. Десь внизу чула, як двоє орудували громіздким вантажем. Коли-не-коли він видавав протяжний гул і змовкав. Іноді один із чоловіків щось кричав чи віддавав наказ.
— Ці голоси… — прошепотіла Белла. — Звідкись вони мені знайомі.
У непроглядній пітьмі вона ступила на сходи, які блідою смугою спускалися вниз. Голоси віддавали луною:
— Знову ти втягнув нас у халепу.
Белла завмерла. Де ж, дивувалася вона, я чула цей голос тисячу разів!
— Агов! — гукнула вона.
Відраховуючи сходинки, Белла рушила вниз, потім зупинилася.
І нікого не побачила.
Тут її пробрав холод. Незнайомцям було нікуди подітися. Схил був довгим та крутим, а вони волокли важкий, громіздкий рояль, хіба ні?
«Чому я вирішила, що це рояль? — здивувалася вона. — Я ж тільки чула звук. Однак сумнівів немає, це він. До того ж, у ящику».
Вона повільно розвернулася і пішла нагору, сходинка за сходинкою, повільно-повільно, і голоси зазвучали знову, ніби тільки й чекали, щоби вона пішла геть після того, як їх злякала.
— Що ти робиш? — обурювався один голос.
— Та я тільки… — відказав інший.
— Штовхай на мене! — закричав перший.
Другий голос, подумала Белла, він теж мені знайомий. І я навіть знаю, що вони говоритимуть далі.
— Гей, ти, — сказало нічне відлуння далеко внизу, — не стій там, поможи мені!
— Гаразд! — Белла заплющила очі, відкашлялась і ледь не впала, сідаючи на сходинку, щоби віддихатися, а в думках крутилися чорно-білі кадри. Раптом їй пригадався 1929 рік: вона, ще мале дівча, сидить у кіно, у першому ряду, а високо над головою миготять світлі і темні кадри, вона завмирає, потім сміється, потім знову завмирає і знову сміється.
Вона розплющила очі. Ті два голоси ще відлунювали серед ночі там, кволо вовтузячись із вантажем, і, зневірившись, стукалися при цьому один до одного капелюхами-котелками.
Зельда, подумала Белла Вінтерс. Я зателефоную Зельді. Вона знає все. Вона скаже мені, що тут діється. Саме так, Зельда!
Повернувшись до будинку, вона набрала 3, потім Е, потім Л, Д, А[13] і тут зрозуміла, що робить не те, і почала все спочатку. Телефон дзвонив дуже довго, поки їй не відповів сонний і сердитий голос Зельди, котра жила на півдорозі до центру Лос-Анджелеса.
13
Із технічних і мнемонічних міркувань телефонні номери у СІЛА (а згодом і в інших країнах) у 2-й третині XX ст. були комбінацією букв і цифр.