Зельда глянула на стрімкий схил і на мить заплющила очі, щоби подумати.
— А з якого дива привиди взагалі кудись лізуть? Покара? Помста? Ні, не ті двоє. Можливо, тут причина у любові, в утраченій любові чи щось подібне. Так?
Перш ніж Белла відповіла, її серце кілька разів калатьнуло:
— Може, їм ніхто не сказав.
— Про що ти?
— А може, чули багато разів, та не вірили, тому що колись у них щось сталося, якась напасть або нездужали, а коли хворієш, усе інше забувається.
— Що забувається?
— Як ми їх любили.
— Вони це знали.
— Невже? Ми, звичайно, казали одна одній, але так і не надумалися їм написати, або помахати рукою, коли вони проїжджали мимо, або хоча б крикнути: «Ми любимо вас!» Як гадаєш?
— До дідька, Белло, вони ж щовечора на телеекранах!
— Ну, це зовсім інше. Тепер, коли їх більше немає, хоча би хтось підійшов до цих сходів, щоб сказати? А якщо ці голоси чи, правильніше, примари чи хто вони там є, тут щовечора впродовж багатьох років штовхають цей ящик із роялем, і нікому не спадає на думку пошепки, а то й на повний голос закричати, як ми їх любили всі ці роки. Чому?
— Справді, чому? — Зельда втупилася у безкрайню імлу, де, певно, маячіли тіні, і між ними начебто хитнувся якось недоладно рояль. — Ти права!
— Якщо я права, — обізвалася Белла, — і якщо ти зі мною згодна, нам залишається тільки одне…
— Нам з тобою?
— А кому ж іще? Тихіше. Ходімо.
Вони зійшли на сходинку нижче. Тієї ж миті тут і там у вікнах почало спалахувати світло. Десь розсунулись сітчасті двері і голос обурено закричав у ніч:
— Гей, що відбувається?
— Що за шум?
— Ви знаєте, котра година?
— Господи, — зашепотіла Белла, — тепер їх почули всі!
— Ні, ні! — Зельда почала перелякано озиратися. — Вони все зіпсують!
— Я викликаю поліцію! — І вікно із грюкотом зачинилося.
— Господи, — видихнула Белла, — якщо нагряне поліція…
— То що?
— Все піде нанівець. Якщо хтось і повинен їм сказати, щоби вони перепочили і не шуміли, то це ми з тобою. Ми їх не образимо, чи не так?
— Гадаю, ні, але…
— Ніяких «але». Тримайся за мене. Йдемо.
Внизу перемовлялися два голоси, рояль заходився в гикавці, коли вони обережно спускалися сходинка за сходинкою, у них пересохло в роті, серце калатало, мов навіжене, а непроглядна темрява пропускала лише слабке світло ліхтаря біля підніжжя сходів — єдине освітлення вулиці, але він був так далеко, що сумував на самоті, чекаючи, поки зарухаються тіні.
Вікна гриміли одне за одним, скреготали сітчасті двері. У будь-яку мить зверху могла обрушитися лавина протесту, галасливих криків, а то й пострілів, і все це зникне назавжди.
З цією думкою жінки міцно обнялися, так що, здавалося, кожна вирішила витрусити з іншої потрібні слова, щоби виступити проти гніву.
— Зельдо, скажи їм хоч щось, не мовчи.
— Що?
— Та що завгодно! Вони образяться, якщо ми не…
— Вони?
— Ти знаєш, про кого я. Треба їх підтримати.
— Гаразд. Ісусе! — Зельда завмерла, заплющила міцно очі, щоби віднайти потрібні слова, а тоді розплющила їх і промовила: — Привіт.
— Голосніше.
— Привіт, — гукнула вона, спочатку тихенько, потім трохи голосніше.
У темряві внизу зашелестіли тіні. Один голос зробився рішучішим, інший стих, а невидимий рояль награвав щось своє потаємне.
— Не бійтеся, — продовжувала Зельда.
— Добре. Давай далі.
— Не бійтеся, — осмілівши, повторила Зельда. — Не зважайте на тих крикунів. Ми вас не скривдимо. Це ж ми! Я — Зельда, навряд чи ви мене пам’ятаєте, а це Белла, ми знаємо вас віддавна, змалку, і завжди вас любили. Час минув, але ми вирішили вам про це сказати. Ми любили вас і тоді, коли ви перебували у пустелі, чи на кораблі з привидами, чи коли намагалися продати різдвяні ялинки, ходячи від дверей до дверей, чи коли застрягли в автомобільному заторі і відривали у машин фари[25] — і ми продовжуємо вас любити, чи не так, Белло?
Морок вичікував, причаївшись внизу.
Зельда тицьнула Беллу в плече.
— Так! — вигукнула Белла. — Це правда! Ми вас любимо.
— Не знаємо, що ще сказати.
— Але ж і цього достатньо, чи не так? — Белла схвильовано подалася вперед. — Правда достатньо?
Нічний вітерець шелестів у траві і листі довкола сходів і нижче, де завмерлі тіні із ящиком поміж ними задивилися вгору на двох жінок, котрі чомусь розплакалися. Перші сльози ковзнули по щоках Белли, і коли Зельда це відчула, то теж схлипнула.
25
Алюзія на фільми з участю Стенлі Лорела й Олівера Гарді, а саме: