Він закричав.
Він забув витерти четверту стіну кімнати! І поки його не було, павучки повилазили із четвертої, ще брудної стіни і розповзлися по чистих стінах, знову забруднюючи їх! На стелі, біля люстри, у кутках, на підлозі — мільйони маленьких кручених павутинок висіли й колихалися від його крику! Маленькі павутинки, завбільшки як… — яка іронія! — як палець!
Ектон узявся шалено витирати підлогу. Він перевернув тіло і закричав на нього, знову витираючи його, а потім переступив і знову відчистив ягоду на дні чаші. Потім поставив крісло під люстрою, і заліз на нього, і витер кожне її брязкальце, а вона в той час видзеленькувала, наче кришталевий тамбурин. Після цього він зліз із крісла й узявся за дверні ручки, і за інші крісла, і за стіни, вище і вище, відтак побіг до кухні, і схопив мітлу, і витер павутиння зі стелі, і почистив ягоду на дні чаші, і витер тіло, і дверні ручки, і срібне начиння, а потім балюстраду, і пішов за нею вгору.
Третя година! Повсюди із страхітною механічною методичністю вицокували годинники! Нагорі було дванадцять кімнат і ще вісім унизу. Він обраховував ярди простору і потрібний на це час. Сотня крісел, шість ліжок, двадцять сім столів, шість радіо. І вгорі, і внизу, і позаду. Він відтягував меблі від стін і з пихтінням витирав багаторічний пил, похитуючись, плівся вгору сходами, витираючи, відчищаючи, стираючи, поліруючи, бо якщо він залишить хоча б один маленький відбиток, той може розмножитися до мільйона! І слід було починати все спочатку, а вже четверта година! А в нього боліли руки, і повіки набрякли, і він ледве пересував ногами, опустивши голову, в той час як руки продовжували рухатися, витираючи і чистячи — спальню за спальнею, вбиральню за вбиральнею…
Його знайшли о шостій тридцять ранку. На горищі.
Увесь будинок був відполірований до блиску. Вази сяяли, наче зорі. Крісла були відшліфовані. Бронза, латунь і мідь світилися. Підлоги виблискували. Балюстради відсвічували.
Все блищало. Все сяяло!
Його знайшли на горищі, де він витирав старі валізи і рами, і старі крісла, і старі іграшки, і музичні шкатулки, і вази, і столове начиння, і дитячих коників, і запилюжені монети часів громадянської війни. Він уже був посередині горища, коли до нього підійшов поліцейський із пістолетом.
— Готово!
На виході з будинку Ектон витер своєю хустинкою ручку вхідних дверей і тріумфально грюкнув ними!
Пограймося в отруту!
— Ми тебе ненавидимо! — волали шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, стрибаючи й купчачись навколо Майкла у класі. Той кричав. Перерва закінчилася, та пан Говард, вчитель, ще не зайшов до кімнати. — Ми тебе ненавидимо! — і шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, штовхаючись, гуртуючись і сопучи, відчинили раму.
До тротуару було три поверхи. Майкл звивався.
Вони схопили його й виштовхнули у вікно.
Пан Говард, їхній викладач, саме відчинив двері.
— Стійте! — звереснув він.
Майкл пролетів три поверхи. Майкл загинув.
Жодних заходів не вживали. Поліція промовисто знизала плечима. Дітям було по вісім-дев’ять, вони не розуміли, що коять. То що тут зробиш.
Наступного дня у пана Говарда трапився зрив. Він навідріз відмовився викладати! «Та чому ж?» — допитувалися друзі. Він не відповідав. Він мовчав, очі його сяяли недобрим вогником, а якось пізніше зазначив, що якби він розповів правду, його би прийняли за божевільного.
Вчитель полишив Медісон. Переїхав у сусіднє містечко Ґрін-Бей і вже сім років заробляв на життя оповіданнями та поезією.
Так ніколи і не одружився. Кілька жінок, із якими у нього щось зав’язувалося, врешті хотіли одного — дітей.
Восени на сьомому році його самовільного виходу на пенсію близький друг пана Говарда, вчитель, захворів. Через відсутність достойної заміни викликали пана Говарда і запевняли, що взяти клас було його обов’язком. Він розумів, що призначення необхідне не більше, ніж на кілька тижнів, тож неохоче погодився.
— Інколи, — заявив пан Говард, повільно крокуючи між рядами парт того вересневого ранку в понеділок, — інколи мені справді здається, що діти — загарбники з іншого виміру.
Він зупинився, й іскри його темних очей застрибали по обличчях юних слухачів. За спиною він тримав руку в кулаку.
Інша рука, ніби бліда тварина, повзла по вилозі піджака вгору, а тоді ковзала вниз, де пошарпувала окуляри на стрічці, поки чоловік говорив.
— Інколи, — вів далі він, дивлячись на Вільяма Арнольда і на Рассела Ньювелла, і Дональда Бауерса, і на Чарлі Генкупа, — інколи мені здається, що діти — то маленькі монстри, яких виплюнуло пекло, адже й сам диявол більше не міг їх терпіти. І я точно впевнений, що треба докладати усіх зусиль, аби вправити їхні маленькі неслухняні мізки.