Більшість його слів незрозумілим потоком текли у чисті і не дуже вуха Арнольда, Ньювелла, Бауерса та решти. Але тон, із яким він говорив, проймав до дрожу. Дівчатка втислися у стільчики, позакидавши кіски за спину, аби він раптом не почав за них смикати, наче дзвонар за мотузки, виганяючи темних духів. Усі, мовби загіпнотизовані, витріщалися на пана Говарда.
— Ви з вашими мотивами, переконаннями та непослухом, ви зовсім інша раса, — сказав пан Говард. — Ви не люди. Ви — діти. Саме тому, доки не станете дорослими, ви не маєте права вимагати привілеїв чи ставити під сумнів слова старших, які знають краще.
Він зупинився, а тоді вмостив свій елегантний зад на стілець за чистою, без жодної порошинки, партою.
— Живете у своєму вигаданому світі, — гаркнув він, насупившись. — Та тут вам не буде фантазій. Скоро ви дізнаєтеся, що лінійкою по пальцях — то не казки, не помахи чарівної палички і не радощі Пітера Пена,[1] — він пхикнув. — Я добре вас настрахав? Добре. Чудово! Дуже добре. Ви того заслуговуєте. Я хочу, аби ви знали, де чиє місце. Я вас не боюся, затямте. Я вас не боюся. — У нього тремтіла рука, він знову сів на стілець, а всі діти прикипіли до нього очима. — Ви! — він витріщився в інший кінець кімнати. — Про що ви там шепочетеся? Про якусь некромантію,[2] чи щось таке?
Дівча підвело руку:
— Що таке некромантія?
— Ми про це поговоримо, коли наші двоє юних друзів, пан Арнольд і пан Бауерс, пояснять свої перешіптування. Отже, молодики?
Дональд Бауерс піднявся:
— Ви нам не подобаєтеся. Це все, про що ми говорили. — Він присів назад.
Учитель звів брови:
— Я поважаю щирість і правду. Дякую за чесність. Та в той же час я не зношу зухвалу непокору. Ви на годину затримаєтеся після школи та вимиєте дошки.
Пан Говард вертався додому зі школи, осіннє листя кружляло йому на шляху, коли зустрів чотирьох своїх учнів. Він різко вдарив тростиною по тротуару:
— Ви! Діти, що ви тут робите?
Сполохавшись, хлопчики та дівчатка із зойком «Ох!» смикнулися так, ніби він їх тим ціпком огрів по плечах.
— Ну! — наполягав чоловік, — пояснюйте! Чим ви тут займалися, коли я підійшов?
Вільям Арнольд відповів:
— Грали в отруту.
— В отруту! — обличчя вчителя перекосилося. Обережно-саркастичним тоном він заявив: — В отруту. В отруту. Граєтеся в отруту. Ну, і як же ви в неї граєте?
Вільям Арнольд неохоче повернувся і втік.
— Ану повернися! — прокричав пан Говард.
— Я лише показую вам, як грати в отруту, — вигукнув хлопчик, перестрибуючи через бордюр. — Як тільки натикаємося на мерця — перестрибуємо його.
— Ось як? Так, значить? — промовив пан Говард.
— Якщо стрибнеш на могилу мерця — ти отруєний і падаєш без духу, — пояснила Ізабель Скелтон аж занадто добре.
— Мерці, отруєні могили, — насміхався пан Говард. — Де ви взагалі взяли цю ідею з трупами?
— Дивіться, — сказала Клара Перріс, тицяючи підручником з арифметики. — Ось тут, на квадратику, імена двох мерців.
— Це ж безглуздо, — зауважив учитель, зиркаючи скоса. — Це лише імена робочих, що змішували цемент і клали тротуар.
Ізабель та Сара насупилися і кинули на хлопців погляди, повні звинувачення: «Ви ж казали, це могильні камені!» — вигукнули вони майже одночасно.
Вільям Арнольд опустив очі додолу:
— Ага, так і є. Ну, майже так. Та нехай, — він підвів погляд. — Уже пізно. Треба додому. Бувайте.
Клара Перріс поглянула на два маленькі вирізьблені написи з іменами на доріжці:
— «Пан Келлі та пан Терріл», — прочитала вона. — Це не могили? Пан Келлі і пан Терріл тут не поховані? Бачиш, Ізабель, я так тобі й казала, вже сто разів.
— Нічого ти не казала, — прохлипала Ізабель.
— Які добре продумані брехні! — пан Говард застукотів ціпком нетерплячу морзянку. — Фальсифікація найвищого ґатунку. Боже правий, пане Арнольде, пане Бауерсе, більше такого не повториться, вам це зрозуміло?
— Так, пане, — промимрили хлопчики.
— Гучніше!
— Так, пане, — повторили вони.
Пан Говард рвучко розвернувся і покрокував вулицею. Вільям Арнольд дочекався, доки той зникне з поля зору:
— Сподіваюся, йому пташка чимось ляпне прямо на носа.
— Ну ж бо, Кларо, давай пограємо в отруту, — протягла з надією в голосі Ізабель.
Клара закопилила губи:
— Цю гру зіпсували. Я пішла додому.
— Мене отруєно! — звереснув Дональд Бауерс, падаючи додолу і весело плюючись піною. — Дивіться, я давлюся! Хр-р-р!
1
Пітер Пен
2
Некромантія (від грец. νεκρός — мертвий і грец. μαντεία — ворожіння) — вид магії, що вивчає методи й техніки впливу на світ померлих з метою отримання від духів інформації чи допомоги.