Ляду.
— О, Господи!
Вона завмерла, стоячи між сходовими маршами, і пильно дивилася на сюрприз, не вірячи, що це правда.
— Не може цього бути! Як я могла бути настільки сліпою? Оце так, виявляється, у моєму будинку є горище!
Вона піднімалася вгору і спускалася вниз тисячу разів за тисячу днів і ніколи його не бачила.
— От клята стара дурепа!
І вона майже збігла вниз, геть забувши, для чого піднімалася вгору.
Перед обідом вона, схожа на знервованого дівчура — довгов’язого, щуплявого, із тьмавим волоссям і блідими щоками, знову прийшла постояти під цією лядою; її гарячкові очі металися, пильно у щось вдивлялися, щось помічали.
— Тепер, коли я знайшла цю чортівню, що мені з нею робити? Закладаюся, що там угорі якась комірчина. Що ж…
І вона пішла геть у безпричинній тривозі, передчуваючи майбутнє запаморочення.
— До дідька все це, Кларо Пек! — сказала вона, чистячи порохотягом вітальню. — Тобі всього лише п’ятдесят сім. Дякувати Богу, ще не втратила здорового глузду!
Та все ж, чому вона не зауважувала цього раніше?
А все через надзвичайну тишу, ось через що. Її дах ніколи не протікав, тож зі стелі ніколи не крапала вода, високі балки ніколи не скрипіли від вітру, і миші не водилися. От якби зашепотів дощ, або застогнали балки, або миші затанцювали на її горищі, вона б неодмінно поглянула вгору і побачила цю ляду.
Але будинок беріг свою таємницю, а вона залишалася у невіданні.
— Що за маячня! — вигукнула вона за вечерею.
Вона помила посуд, почитала до десятої і рано вклалася спати.
Саме тієї ночі вона почула слабкі постукування, схожі спершу на азбуку Морзе, а відтак на видряпування якихось графіті — там, угорі, за байдужою, мертвотно-блідою стелею.
Напівсонна, вона прошепотіла самими лише губами: «Миша?»
А потім настав світанок.
Спускаючись униз, щоби приготувати сніданок, вона зосередила свій пильний погляд маленької дівчинки на ляді і відчула, що її худі пальці посмикуються від бажання піти принести драбину.
— До дідька! — пробурмотіла вона. — Для чого завдавати собі стільки клопоту, аби поглянути на порожнє горище? Можливо, наступного тижня.
Десь через три дні після цього ляда зникла.
Тобто, вона забула про неї. Так ніби її ніколи не було.
Але на третю ніч близько опівночі вона почула над стелею у спальні мишачу — чи чию там ще — шамотню, так наче насінини шовчини[3] приземлялися на невидимій поверхні Місяця.
Після такої дивної асоціації на думку спали ще й засохле галуззя, пух кульбаби і звичайнісінький пил, що може струситися з підвіконня на горищі.
Вона подумала про те, як би заснути, але думка так і залишилася думкою.
Лежачи горілиць на ліжку, вона так пильно дивилася на стелю, що їй здавалося: її погляд, наче рентгенівське проміння, може просвітити будь-яке стрибуче створіння.
Тарганячі перегони? Плем’я мишей-циган, що перекочувало із сусіднього будинку? Нещодавно бригада для боротьби зі шкідниками декілька з цих будинків накривала брезентом, від чого вони ставали схожими на похмурі шапіто, а відтак кидала всередину отруйні бомбочки і відбігала, прирікаючи незримих мешканців на смерть.
А ті, ймовірно, встигли спакувати свій хутряний багаж і втекти. Горище Клари Пек, де вони знайшли собі прихисток і безкоштовне харчування, став тепер їхнім другим домом.
І все ж…
Вона продовжувала пильно вдивлятися, і тоді знову почула звуки. Вони скородили широке чоло стелі вибагливими ритмами; довгі шкряботливі кігті блукали від одного до іншого кута у цій потаємній камері нагорі.
Клара Пек затамувала подих.
Ритми посилилися. Вони зграйкою почали тихо пробиратися до місцини, що знаходилася над дверима її спальні. Здавалося, що крихітні створіння — ким би вони не були — у пошуках виходу винюхують ще одну потаємну ляду, вгорі.
Клара Пек повільно сіла у ліжку, а тоді так само повільно опустила вагу свого тіла на підлогу, докладаючи зусиль, аби та не заскрипіла. Потім помаленьку привідчинила двері спальні. Визирнула у коридор, залитий холодним сяйвом місяця уповні, яке лилося крізь сходове віконце, аби показати їй…
Ляду.
Тепер, наче притягнуті теплом її тіла, крихітні примарні створіння, судячи зі звуків їхніх лапок, нетерпляче з’юрмилися біля облямівки ляди.
«Святий Боже! — подумала Клара Пек. — Вони мене чують. Хочуть, аби я…»
Ляда м’яко затремтіла від натиску крихітних колихливих пелехів чого б там не було.
3
Шовчина, або Ваточник