І все більше і більше невидимих чи то павучих лапок, чи то лапок гризунів, чи то звіюваних вітром закрутнів давніх пожовклих газет шаруділи по дерев’яній лиштві.
Все голосніше і голосніше.
Вона ледь не закричала: «Геть! Забирайтеся звідси!»
Задзвонив телефон.
— Ох! — зітхнула Клара Пек.
Вона відчула, як чи не тонна крові ринула вниз уздовж її кістяка, наче розчавлюючи ноги, аж до пальців.
— Ox!
Вона побігла і що було сили схопила слухавку.
— Хто це? — вигукнула вона.
— Кларо! Це Емма Кровлі! Що трапилося?
— Святий Боже! — закричала Клара! — Ти налякала мене до смерті! Еммо, чому ти телефонуєш о такій пізній порі?
Запанувало тривале мовчання, поки жінка на іншому кінці міста не віддихалася.
— Це безглуздя, але я не могла заснути.
У мене було таке передчуття…
— Еммо…
— Ні, дозволь мені закінчити. Я ні з сього ні з того подумала: Клара хвора, чи поранилася, чи…
Клара Пек опустилася на край ліжка, притиснута ваготою Емминого голосу. Заплющивши очі, вона кивнула.
— Кларо, — прозвучав голос Емми, такий далекий, наче вона перебувала за тисячу миль, — з тобою все гаразд?
— Все добре, — врешті-решт сказала Клара.
— Ти не захворіла? Будинок не горить?
— Ні-ні. Ні.
— Дяка Богові. Яка ж я дурна! Пробачаєш?
— Уже пробачила.
— Що ж, тоді на добраніч.
І Емма Кровлі повісила слухавку.
З хвилину Клара Пек сиділа, дивлячись на слухавку, і слухала гудки, які стверджували, що співрозмовника не стало, а тоді нарешті машинально поклала слухавку на важіль.
Потім вона пішла ще раз поглянути на ляду.
Тепер тут було тихо. Тільки на вікні листвяні візерунки, що обліпили вікно, тінню мерехтіли і тремтіли на її дерев’яній рамі.
Клара підморгнула.
— Гадаєш, що ти найрозумніша, правда ж? — сказала вона.
Цієї ночі більше не було жодних шарудінь, хороводів, шелестінь і мишачих паван.[4]
Звуки повернулися через три ночі, і вони були ще гучнішими.
— Не миші, — сказала Клара Пек. — Величезні щурі. Правда ж?
У відповідь стеля угорі виконала складне і химерне балетне па без музики. Цей своєрідний танець на пальчиках не затихав доти, допоки місяць не потонув у світанку. Та щойно його світло погасло, будинок затих і лише дихання ледь живої Клари Пек порушувало тишу.
До кінця тижня ритми стали ще чіткішими. Звуки відлунювали в усіх кімнатах нагорі: кімнаті для шиття, старій спальні та бібліотеці, де попередні мешканці гортали сторінки і дивилися на море каштанів за вікном.
На десяту ніч, о третій годині, помарніла з лиця Клара Пек, почувши звуки барабанного бою і потойбічних синкоп,[5] спітнілою рукою схопила телефон і набрала номер Емми Кровлі.
— Кларо! Я знала, що ти зателефонуєш!
— Еммо, зараз третя година НОЧІ. Хіба ти не здивована?
— Ні, я лежала і думала про тебе. Я хотіла зателефонувати, але побоювалася видатися дурепою. Щось не так, правда?
— Еммо, можеш відповісти на одне запитання? Якщо в будинку було порожнє горище упродовж багатьох років, — і от раптом на ньому повно речей, що робити?
— Я й не знала, що у тебе є горище…
— А хто знав? Послухай: те, що спершу було схоже на мишачу метушню, потім почало скидатися на щурячу, а тепер здається, що там нагорі бігають коти. Що мені робити?
— Телефонний номер служби боротьби зі шкідниками «Геть щурів» на Мейн-стріт… зачекай. Ось. Основний номер: сім-сім-дев’ять-дев’ять. Ти впевнена, що на твоєму горищі щось є?
— Ціла команда легкоатлетів зі старшої школи.
— Хто раніше жив у твоєму домі, Кларо?
— Хто…
— Я хочу сказати, що весь цей час він був чистим, правда ж, і от тепер він заселений паразитами. Можливо, хтось колись там помер?
— Помер?
— Звісно ж, якщо хтось там помер, то, ймовірно, у тебе взагалі там ніякі не миші.
— Ти хочеш сказати мені, що це — привиди?
— Хіба ти не віриш…
— У привидів або так званих подруг, котрі намагаються мене ними налякати. Не телефонуй мені більше, Еммо!
— Але ж це ти зателефонувала мені!
— Поклади слухавку, Еммо!
Емма Кровлі поклала слухавку.
О третій п’ятнадцять холодного ранку Клара Пек висковзнула в коридор, з хвилинку постояла, а тоді тицьнула пальцем у стелю, наче намагаючись спровокувати її.
— Ей, привиди? — прошепотіла вона.
Невидимі вночі завіски ляди змастив вітер.
Клара Пек повільно повернулася, а тоді, обдумуючи кожен рух, повернулась і лягла в ліжко.
Вона прокинулася о четвертій двадцять, бо вітер струсонув будинок.
Невже це в коридорі?
Вона напружилася. Прислухалася.
М’яко-м’якенько, тихо-тихенько над сходовою кліткою скрипнула ляда.
І широко відчинилася.
«Не може бути», — подумала вона.
Ляда смикнулася вгору, всередину, а потім зі стуком знову впала вниз.
«Так воно і є!» — подумала вона.
«Піду переконаюся», — подумала вона.
— Ні.
Вона зірвалася з ліжка, побігла, замкнула двері і застрибнула назад у ліжко.
— Алло, «Геть щурів»! — донісся до неї її голос, притлумлений ковдрою.
О шостій ранку, невиспана, вона вже спускалася вниз, дивлячись лише собі під ноги, щоби тільки не бачити цю жахітну стелю.
На півдорозі вниз вона все ж оглянулася, сторопіла і засміялася.
— От дурепа! — вигукнула вона.
Ляда взагалі не була відчинена.
Вона була закрита.
— «Геть щурів»? — сказала вона у телефонну слухавку о сьомій тридцять того погожого ранку.
5
Синкопа — зміщення акценту з сильної (або відносно сильної) долі такту на слабку. Синкопування — невід’ємний ритмічний елемент блюзу, джазу, деяких видів рок-музики та похідних стилів.