Лицар і Патріот Болбочан, що любив безмежно Україну, подвійно вмирав з руки Каїна — вперед морально, а потім фізично. Тому вдармо себе в груди і щиро помолімся:
"Боже! милостив буди мені грішному".
Наші побратими УСС щасливі — вони мають своїх істориків, співаків слави, поетів і композиторів. І загал належно оцінює та шанує Українських Січових Стрільців, а про новітнє Запорожське Козацтво майже мертва тиша..
Тому вельми цінною є праця сотника Бориса Монкевича, і ми щиро дякуємо йому й бажаємо успіху ще видати другу частину літопису: "Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полк. Болбочана".
Прихильна й тепла зустріч цієї одинокої праці нашого побратима дасть нам полегшу в турботах за майбутність України, допоможе регабілітації чесного імени Болбочана, та скріпить надію в шляхетність і справедливість Української людини. Останні з Могикан гарячо просять Бога допомогти нам в майбутнім оминути ті гріхи-перешкоди, котрі колись не позволили дійти до великої МЕТИ ~ Вільної Украйни.
Т-ВО ЗАПОРОЖЦІВ ІМ. ПОЛК. БОЛБОЧАНА В АМЕРИЦІ.
(Видавнича Секція)
ПЕРЕДМОВА
Головна річ не в тім, що нам потрібне армія — бо це розуміють усі — а в тім як нам створити таку армію, якаб захищала нашу державу, а не руйнувала її: була її опорою, а не найбільшою для неї небезпекою.
Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії. Підіймались і падали инші народи, доходили до вершка своєї могутності, то знову, вичерпані, корились сильнішому. Але нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерльо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй якби новий імпульс, нову енергію та спихають її на нові тори існування як політичного, так і соціального. Коли з одного боку дивитись на війну, як на кару Божу, як на чин, що суперечить усім моральним і природнім законам, то з другого боку не можна не погодитись з тим, що війна в житті народів відограла велику ролю. Не зважаючи на всі досягнення цивілізації, на розумовання і теоретичну боротьбу з війною певних фільософів, війна залишається найважнішим заняттям народів, їй приноситься в жертву не тільки кольосальна витрата грошей і людської енергії, але і найцінніший скарб природи — життя людини.
"Коли якесь явище, каже Ґюстав Лє Бон, показується з такою постійною правильністю, то треба погодитись, що воно є виразом неминучої конечности. Отже протестувати проти цеї неминучосте було б так само даремне, як повставати проти старости, або смерти, тим більше, що змагання між народами все були джерелом поступу. Тяжко збагнути, яким способом вийшли б без них перші люди зі стану варварства і змогли б заснувати величезні держави з розцвілими науками, мистецтвом і промисловістю. Яка велика цивілізація не завдячує своє повстання війні? Який пацифістичний нарід грав якусь ролю в історії?"
Коли в 1917 p., після революції, почали стихійно формуватись українські військові частини та вільне козацтво і коли український нарід в цілій своїй масі стремів до утворення мілітарної сили, чи не був це стимул поступу, чи ці стремління не були найкращим показчиком, що наш нарід заховав усі ті прикмети, які свідчили про його здібність до самостійного життя?
Войовничість уславленого Війська Запоріжського жила в нащадках. Століття неволі не могли знищити в психольоґії народу того комплексу почувань, який зветься військовим духом.
"Без цього духа нарід — каже той самий Лє Бон — якби він не був озброєний, є лише розлізлою, нездібною до опору чередою. Отже вважаймо за найнебезпечніших ворогів нації, за злочинців — тих письменників і промовців, які намагаються знищити цього духа".
На нещастя, на чолі нашого відродження і визвольного руху в більшосте станули оті "письменники і промовці", про яких говорить Лє Бон. Чиж може бути більшою для нації трагедією, коли біля стерна держави стають не сини нації і землі, не виразники того стихійного, того нестримного, що заховано в самій глибині народньої душі, а стають люди одірвані од свого народу, яким партійний егоїзм засліплює очі. Їх порожні гасла і суперечки нагадували теольоґічні суперечки византійців у той час, коли Магомет вдерся до мурів їхньої столиці. У ворога, котрий сидів у нас на плечах і нахабно придушував самостійні змагання нашого народу, наші провідники, шукали згоди і братерства на "Капіталові" Маркса. Бони не тільки не хотіли розуміти усієї ваги творення національного війська, не тільки не полегшували його творення, але й перешкоджали. Що значили зусилля горстки військової старшини, яка намагалася оформити і закріпити ці починання? Військо творилося не згори, а здолу і тому воно не мало тієї міці і тої відпорної сили на пізнішу більшовицьку агітацію.