Треба було багато такту з боку Болбочана, щоб усі ці бажання, пропозиції й вимагання скерувати в корисний для справи бік й уникнути всього того, що могло би принести шкоду як війську, так і Українській Державі. Треба було зникнути збройного конфлікту з Німцями, памятаючи, що Центральна Рада й Український Уряд своєю політикою й соціалістичними експериментами підірвали свій престіж і престіж Української Держави.
Німці почали тратити віру, що Українці зможуть збудувати свою державу, що вони державнодумаючі і здібні до творчої роботи. Вже в той час ходили слухи, які не оминули й Болбочана, що Німці стративши надію на збудування Української Держави доброю волею народу, приходили до думки оголошення окупації українських Губерній і знесення всякої самостійної влади. В такому випадку знищено б було усякі прояви українського національного життя і Німці рахували б окуповану Україну, як звичайну частину Росії.
Про можливість цього свідчать теперішні спомини М. Н. Могилянського, який тоді займав в Уряді досить високе становище.
"Через два місяці перебування в Київі — пише Могилянський — Німці й австрійці, які займали Одесу, послали в Берлін і Відень змістовні доклади в тотожній редакції. Німецька Вища Команда, яка складала цей доклад, доносила, що зі всіх інституцій на Україні єдиною стоящою на висоті завдання і маючою авторитет серед населення — це суд і його діячі, все ж останнє далеко не на висоті свого завдання."
Коли трохи вдосконалити устарівші деякі закони, то опираючись на суд і військову силу, можна правити країною. Далі доклад красномовно доказував, що істнуюче правительство не в силі встановити в країні необхідного ладу й порядку. Загальний-же висновок той, що бажано оголосити відкрито і легально окупацію краю німецькою військовою силою.
Це було 20 цвітня місяця 1918 року[17].
Болбочан розумів, що ніяке повстання не в силі справитися з німецькою армією, як це гадали наші політики з Центральної Ради.
А трудно було стримати наростаючу злобу і гнів війська та населення проти поведінки Німців.
В той час ніхто не знав, що в цьому всьому більше як Німці завинив наш Уряд. Тоді Болбочан не вірив начальникові штабу німецької дивізії ген. Коша і його ревеляційним завідомленням про становище Уряду до Кримської Групи. Він уважав це за неправду і тому про це нікому до часу не говорив, щоб не викликати в війську небажаних розмов і не вносити заколоту.
А військо все більш і більш просякало ненавистю до Німців.
Тимчасом повернулись бронепотяги з Бахчисараю, залога яких з запалом розповідала про успішні бої з ворогом, про ентузіястичну зустріч населенням наших військ, яке допомагало війську чим тільки могло і робило це з великою охотою. Відділ збільшився в кілька раз. Кожний бронепотяг на позиції мав до свого розпорядження по кілька сотень добровольців татар, котрі щиро допомагали українському війську і слухались його безперечно.
Як колись за часів Хмельницького, коли він єднався з Тугай беєм, тепер новітні Запоріжці лучилися з татарами проти одного спільного ворога.
Приймаючи це під увагу, сміло можна було розраховувати на успішні операції українських військ проти Севастополя й одночасно проти Ялти. Розповідали про ту розпуку, яка огорнула населення, коли воно довідалося, що бронепотяги відходять назад до Симферополя й покидають їх. Боляче було дибитись на їх горе, коли вони дізналися, що більшовики готуються вести протинаступ на Симферопіль.
Ясно було, що з відходом бронепотягів населенню самому не під силу буде справитися з цим наступом. Кіннота в цей час вела завзятий бій з ворогом в напрямку Ялти з успіхом по нашому боці, але відступ бронепотягів і відділу піхоти котрий був при бронепотягах, погіршив її положення. Місцеве гірське населення плакало, дивлячись на відворот українського війська і ховалося з родинами в горах, боячись пімсти більшовиків.
Все це страшенно обурювало Запоріжців і викликало ворожий настрій проти Німців, яких вже тоді прибуло дуже багато.
І ввесь час підходили нозі ешелони з німецьким військом, котре не йшло дальше, а розташовувалося біля Симферополя.
Це вносило ще більший неспокій у ряди Запоріжців і не давало певности, що конфлікт не скінчиться збройною боротьбою.
По мірі підходу німецьких військ, тон німецької команди ставав усе гостріший. Треба зазначити, що в цьому, мабуть, багато був винний німецький перекладчик поручник Отто Кірхнер, який дуже вороже ставився до всього українського. Він свято служив своїй другій батьківщині Росії там, де це не шкодило його першій батьківщині Німеччині. Підчас розмов старався він викликати Болбочана на якийсь необачний крок. І багато зусиль потребував Болбочан, щоб не дати можливосте цьому добродієві спровокувати себе.