На другий день наші авангарди наблизилися до Бахмута, який був захоплений майже без бою.
Більшовики скупчували значні сили на ст. Микитівна. 19 цвітня захоплено ст. Микитівку і таким чи ном українсько-німецькі частини вдерлися в самий осередок земляно-вугільного району і заволоділи пунктами, які мають величезне стратегічне і промислове значіння. 27 цвітня ворог, одержавши значну допомогу, густими лавами, при підтримці міцного гарматного вогню, попровадив наступ на ст. Микитівку.
Група полковника Сікевича разом з німецькими частинами теж розпочали наступ.
Після трьохгодинного бою більшовиків розбито і вони відступили, залишивши багато вагонів, кулеметів і рушниць.
Втрати Українців були: 1 забитий, 12 поранених, серед яких 2 старшини.
Необхідно завважити особливу відвагу, яку виявила 6-та сотня Дорошенківського полку. 27 цвітня знаходячись на правому крилі німецького полку, вона прийняла на себе наскок більшовиків, які глибоко це крило обходили. З сотником Коваленком на чолі ця сотня Дружнім наскоком перекинула більшовиків, при чому 26 більшовиків забито, 9 взято в полон а також захоплено кулемети. Потім на плечах утікаючого ворога сотня вдерлася на ст. Горлівка і захопила потяги, які були вже на поготові до відїзду. В цих потягах знайдено силу ріжного майна.
Треба додати, що в цьому районі більшовики в головній своїй масі складалися з озброєних робітників, які з огляду на ліквідацію підприємств мусіли записуватись до червоної армії. Але серед них були і козачі відділи.
Далі наступ провадився в трьох напрямках: на ст. Юзівку, ст. Дебальцево і на ст. Попасну.
28 цвітня Богданівський полк боєм зайняв ст. Дебальцево. Тут захоплено понад 1000 вагонів навантажених вугіллям і 16 паровозів. Крім того захоплено одну гармату і один кулемет.
Завоювання земляно-вугільного басейну українським військом мало величезне значіння. Зявилася можливість приступити до негайного вивозу вугілля в інші пункти України, яка дуже потребувала цього палива.
Таким чином операції в цьому напрямі, крім головної своєї мети — вигнання більшовиків за межі України — привели до наслідків, які мали величезне економічне значіння.
Залишивши Дебальцево, ворог заняв позицію за 6 верст од нього на стації Чернушине, а що його там турбували наші розїзди, то він увільнив і цю стацію. Взагалі відступ більшовиків мав жахливий вигляд: вони втікали в ріжних напрямах, а головна їх сила тікала на ст. Колпаково.
30 цвітня перший курінь Боогданівського полку заняв ст. Колпаково, яка становила граничний пункт на кордоні з Донщиною. Решта полку розташувалася в Дебальцеві.
На цьому закінчується вигнання більшовиків з Донецького водозбору.
З початком травня 1918 р. ні один ворожий жовнір не знаходився вже на території України.
Кровю і смертю відзначили свій шлях новітні Запоріжці. Народженні в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони ввесь час заховали в собі той гарт духа і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними.
На цьому не кінчається їх історія. Описані події, це тільки початок тієї епопеї, якої ввесь тягар вони винесли на своїх раменах.
Вогонь саможертви був їх батьком, Україна — матірю, а безустанні розпучливі змагання їх колискою.
І ще не раз проходили вони вздовж і впоперек Україну і ще не раз дорогоцінна кров Запоріжців поїла спрагнену землю і ще не раз чорна земля ховала в своїх обіймах навіки заснувших лицарів.
ДОДАТКИ І ІСТОРИЧНІ ДОКУМЕНТИ
Дуже багато шуму наробила у Київі й на цілій Україні справа т. зв. виступу полуботковців на початку липня, справа в значній мірі ще й досі не вповні вияснена. Справа ця виглядає в представленні офіціяльних українських чинників так. На київському розподільному військовому пункті зібралося коло 5.000 салдатів-українців, головна маса яких прибула з Чернігова, частина прибула з Пензи і з ріжних инших місць. їх хотіли відправити на фронт, але вони заявили, що не підуть, доки з їх не буде сформовано окрему частину — полк імени гетьмана П. Полуботка.[20] 4 липня на засіданні Ц. Ради член В. Ген. Ком. М. Полозов зробив позачергову заяву, в якій повідомив, що салдати, прибувши до Київа, "підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого — недісціплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати на фронт, а залишитись тут у Київі, бо тут наш фронт, тут треба боронити волю України".[21] Ешалон став вимагати від Ген. Комітету, щоб той одягнув їх, обув, видав зброю, і тоді лиш, під укр. прапором, озброєні і сформовані як полк ім. Полуботка, вони підуть на фронт. "Ген. Ком. переконався, що люде цього еталону просто не хотять іти на фронт, прикриваючись лиш своїм українством". Член Укр. Ради військ, ден. Вротновський-Сивошапка додав, що до ешалону до Чернігова приїздили самостійники, обіцяли перевезти їх до Київа, озброїти і там залишити. Він рекомендував ужити супроти полуботковців як найрішучіших заходів.[22] Ухвалено було вислати до полуботковців цілу делегацію від Ц. Ради, щоб вона разом з В. Ген. Комітетом поїхала до полуботковців і "нейтралізувала їх недобрий настрій", як висловився Винниченко. До делегації вибрано Винниченка, Ковалевського, Шульгина, Сіасюкії, Діденка, Пугача і Левченка.
20
3 оповідання М. Падалки виходить, що думку організувати полк і назнати його іменем П. Полуботка подав Укр. Військовий Клуб ім. Полуботка в Київі. Лив. його статю: Виступ Полуботковців 4–9. липня 1917. p. u м. Кн'й'.і на фоні політичної ситуації того часу, збірник "До зброї", Тар'їів — Львів 1921, ст- 64.
21
М. Падалка признає, що "серед полуботковців дійсно була певна кількість дезертирів чистої води, був і елемент прямо таки карний, з вулиці, але він своєю нечисленністю губився в загальній масі". Op. cit., ст. 65.