Розділ ІІІ
причини наших невдач
Якіж причини цієї катастрофи?
1. Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема сильніший за українську армію.
Большевики – величезний соціяльний чинник світового значіння, базувались на велику територію з безмірним запасом людського матеріялу.
З ними ледве боровся антибольшевицький бльок, підтримуваний могутньою Антантою.
Такого ворога й одного було досить для молодої української армії.
Другий противник – Польща. Зрозуміло, ціла Українська Армія могла боротися один на один з Польщею в повній надії на успіх, як це видно з тривалої героїчної боротьби Галицької армії піді Львовом, але, за Польщею стояла Антанта, озброєна своєю економічною міццю та багатством техніки.
Вона постачала Польщі зброю, амуніцію, виряд, а врешті перевезла і весь корпус Галєра і цим дала Польщі взяти гору.
У Штабі Наддніпрянської дієвої Армії старшини генерального Штабу ясно уявляли неможливість переможно битися на двох фронтах і нераз докладали Головному й Наказному Отаманам, що треба позбавитись одного з цих фронтів; але ці доповіді, на превеликий жаль, не доводили до належного скутку.[8]
2. Політика не спромоглась відшукати жадного друга серед невтральних держав. Через те не тільки повстала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а навіть і фактична блокада її кордонів.
3. Безупинна боротьба політичних партій за владу і хитання в зовнішній політиці: одні за спілку з большевиками, другі за спілку з Антантою, треті – наймолодші й гарячі – воювати зі всіма, «бо вони нас не визнають».
4. Відсутність повної аналогії між стремліннями наддніпрянців і наддністрянців. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціяльних ворогів, а наддніпрянці – московських большевиків. Особисто Отаман Петлюра бажав увійти в згоду з Антантою, але сума зовнішніх і внутрішніх впливів і брак належної твердости заважили йому в осягненні цієї ціли.
Міністерство Закордонних Справ не інформувало своєчасно Штаб Дієвої Армії та наша закордонна політика йшла навпомацки жила одним днем і далеко вперед не заглядала. Все це несприяюче відбивалося на настрою війська, і гальмувало керування операціями. Штаб не мав змоги своєчасно і точно зазначити тил своєму війську і перекинути свою базу.
5. Боротьба між кадровим і молодим демократично, настроєним революційним українським старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї. На жаль, на цьому грунті буйно розцвіла спекуляція національним прапором і своєю «певністю». Зявилась сила авантурників, часто повних анальфабетів у військових справах, людей без жадної моральної сталости, частенько і нестаршин. Вони домагалися посісти вищі командні і штабні посади (видаючи себе за отаманів) і робили велику шкоду справі. Багато з таких отаманів примазувалося до якої-небудь партії і та їх всіма засобами підтримувала.
Ці отаманчики неохоче виконували бойові накази і в критичний момент бою переходили на бік большевиків, нацьковували козаків на стійких, чесних і порядних старшин, або, захопивши великі суми грошей, зникали.
Цілком природна річ, що керівники національного відродження України не зовсім довіряли кадровій старшині, побоюючись що частина з них, вихована в дусі «єдіной, недєлімой, монархіческой Россії», в критичний момент не підтримає Уряд.
Зрозуміло також бажання Уряду висунути наверх своїх певних національно і соціяльно людей і очистити старшинське середовище від шкідливліх елементів, але просіювання робилося надто невміло, однобічно і без належної системи.
У наслідок невдалої оцінки людей, а також безупинне цькування кадрових старшин у пресі без усякого сорому, не називаючи на імення та не подаючи фактів, а загально: «зрадники, фахівці і т. д.» відштовхнуло великий відсоток гарних старшин, сприяло розкладу армії, упадкові дисципліни і взагалі шкідливо відбилося на боездатності нашого війська.
Необхідно зазначити, що в Українській армії всеж таки було остільки здорове коріння, що в її лавах залишався великий відсоток дуже гарних як кадрових, так і молодих старшин, що відзначились уже в часі Великої війни.
Цьому безщасному старшинству доводилося боротись зі своїми отаманами, з большевиками і до того ще підтримувати лад у частинах.
8
[8] Генерал Осецький був тоді Наказним Отаманом. От, підчас одної важливої військової наради конечним стало розв'язати питання, який фронт скасувати, большевицький чи польський. Думки поділилися. Ген. Осецький, на превелике диво, повідомив, що й надалі треба провадити боротьбу на обох фронтах. Так питання й не було розвязано. Головний Отаман теж ухилився від рішення.