Усіма операціями керував Штаб Дієвої Армії. Він видавав розпорядження всім частинам Наддніпрянської армії і лише директиви самого загального характеру – Галицькій армії. Галицька армія номінально підлягала Головному й Наказному Отаманам, а виконувала завдання Галицького уряду.
Отаман Петлюра не втручався в оперативну працю свого Штабу, цілком довіряв йому і тільки в важливі моменти потверджував або вирішував на підставі плянів, опрацьованих у Штабі.
Отаман Петлюра підчас своїх разуразних обїздів війська хоч і не видавав оперативних розпоряджень без відома Штабу армії, зате був щедрий на різні обіцянкй про відведення до резерву, розгортання з малої частини у більшу, тощо.
Треба зауважити, що роля Головного Отамана була надзвичайно важкою. Навколо кипить боротьба партій за портфелі, посади та державні кошти. Все і всі шукають у нього помочі, а матеріяльні засоби і спроможності слабенькі.
Штаб Дiєвої Армії організовано в Києві, виділивши з головного управління Генерального Штабу частину особистого його складу. За Начальника Штабу було призначено отамана А. Мельника.
Отаман А. Мельник, старшина австрійської служби, з походження галичанин. Брав діяльну участь в організації Січовиків (помічник команданта полк. Є. Коновальця). У ролі Начальника Штабу Корпусу С.С. керував Січовиками в переможньому наступі на Київ. Видатний старшина, знаменитий організатор, відважний, коректовний і чесний, палкий патріот. Здобув собі пошану й повагу старшин Ш.Д.А., вояків та урядових і політичних чинників. Але для свого високого становища мав тоді ще мало досвіду. Незавсігди дотримувався обєктивности до улюблених ним Січовиків. На прикінці травня знову повернувся до них, як помічник команданта групи Є. Коновальця.
До отамана Мельника заховую велику подяку за те, що він мене вирвав з лап отамана Оскілка, який мене в квітні 1919 р. заарештував у Штабі Північної групи і коли я приїхав туди для обговорення нашої операції на Київ, і намагався мене спровокувати і розстріляти.
Йому помішником був отаман Василь Тютюнник – підполковник російської служби, кадровий старшина, учасник Великої війни. Служив у сибірському війську. Був підвищений Директорією в отамани за діяльний уділ в повстанні проти гетьмана в ролі генерал-квартирмайстра.
Більша частина праці по організації повстання і по керуванні військом в цей тяжкий період лягла на нього. Молодий старшина величезної енергії і працездатності, шляхетного честолюбства, дуже рішучий і настирливий, рідкої чесности і некорисливий.
Військову справу він розумів і любив. Мав горожанську мужність і міг твердо висловити свою думку, хоч чортові в вічі. Палкий патріот. Головною хибою його була властива йому гарячковість, а в запальчивости – зухвалість, різкість і зайва прямолінійність. Політики не любив. Не мав вищої військової освіти і штабового досвіду, а тому не досить обраховував «час і простір» і готовий був піти на ризиковне, необмірковане й невідповідне обставинам рішення.
Для керування військом йому конче потрібна була допомога досвідчених старшин Генерального Штабу.
Спочатку у Києві він пробував особисто керувати військом, але опісля чинив у повному контактi зі своїми старшинами Генерального Штабу. Своїй генерал-квартирмайстерській частині вповні довіряв і давав вільну руку в оперативній праці.
Багато енергії поклав на боротьбу з отаманією та інспектурою і провадив цю боротьбу рішуче, твердо й безбоязно. Взагалі старшина видатний.[10]
Отаманів А. Мельника та В. Тютюнника на ці посади було призначено з причин національно-політичних, як видатних і популярних у війську і суспільстві діячів.
Генерал-квартирмайстер Володимир Олександрович Сінклєр, Генерального Штабу Генерал-Майор. Заступав ряд штабових посад підчас Великої війни і командував полком. Це чесна людина, досвiдчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах.
Неукраїнець і через те, а почасти ще й з властивости свого характеру тримався дуже обережно і навіть в рішучі хвилини, коли вимагалося подати свій авторитетний голос, не висловлювався, уникаючи небажаних нарікань, звичайно не в справі чисто оперативних розпоряджень, а в питаннях, що торкаються взаємного стосування політики та стратегії, боротьби з отаманією і демагогією.
10
[10] Загинув від тифу в грудні 1919 р. Україна втратила кращого свого лицаря. В. Тютюнник не ховався за національним прапором і не спекулював ним, як це багато дехто робив, а безбоязно ніс його на своїх плечах до самої смерти. – Прим. автора.