Для цього нашим головним спільникам треба було як найшвидше і в великому маштабі зібрати все необхідне їм з України і виімпортувати його закордон. Для здійснення цієї мети Уряд У.Ц.Р. не мав ні відповідного апарату, ні сприятливих умов, бо панські маєтки здебільшого було або розграбовано за революційним звичаєм або реквіровано згідно з Універсалами Ц.Р.
Отже передусім лишалося потягнути хлібець з нашого селянина. Цілком зрозуміло, що такий поворот став йому не до вподоби. Одно діло розібрати по хатах панське добро: цього вимагає революційна етика і справедливі рахунки за поперeдні утиски. Зовсім що інше – назад повернути соціялізоване, а ще в додачу свій хліб продавати за розцінкою і по реквізиції віддавати яйця, масло та інш. Це виглядало куди гірше за старий режим.
Нарешті, приходом німців була незадоволена більшість населення, в якому заговорило ображене почуття національної гідности: ще відгуки тяжкої боротьби на фронті не скінчились, а вже прийшов ворог словянства – німець – над нами панувати і нищити наш добробут.
Всю образу за прихід чужинців звернуто на Центральну Раду, мовляв: це ви їх сюди привели, ви їм платіть і панькайтеся з ними.
Уряд У.Ц.Р. на чолі з соціял-революціонерами, які не мали грунту на чисто хліборобській Україні, фактично не міг впоратитися з важкими вимогами моменту: Уряду Голубовича було не під силу: ні організувати державу, ні налагодити лад в ній, ні створити добру армію,[1] ні задовольнити селянство, яке прагнуло до власної земельки з законою печаткою до неї, ні, нарешті, виконати свої важкі обов'язки перед Центральними Державами. Почалися непорозуміння між ним і німецькою окупацiйною владою, яка, до речі сказати, почала поводитися не як наш спільник, а як завойовник.
Центральна Рада мріє про повстання.
На сцену виступає новий чинник, ворожий Центральній Раді і її соціялістичним експериментам – буржуазія і хлібороби власники; їх ідейно підтримують хлібороби-демократи. Щоб реалізувати свою угоду з Україною, німцям, спираючись на ці кола, volens nolens довелося скинути 30-го квітня Центральну Раду, на захист якої майже й не виступив ніхто. Хлібороби на з'їзді обирають гетьманом Павла Скоропадського, який і стає на чолі держави. Між ним і німцями складено угоду. Німці взялися навести лад на Українi, прикрити на деякий час її кордони від большевиків, скасувати соціялізацію землі і допомогти нашому Уряду організувати власну незалежну державу. Гетьман же з свого боку зобов'язався доставити їм потрібні сирівці (згідно з мировими умовами), видати більшу половину військового майна і рятувати Центральні Держави від голоду. Таким чином, соціялістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векслі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Цілком зрозуміло, що з цього часу вся відповідальність за панування німців на Україні, увесь народній гнів і його обурення проти соціялістичного уряду падали лише на Гетьмана і його уряд. Вони з самоофірою прикрили своїми грудьми Центральну Раду.
Для соціялістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вониж одійшли спокійнесенько на бік і навіть самі прибрали бойову поставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове.
Большевики, занепокоєні погрозою для себе з боку гетьманської України, яка ставала на шлях організованого життя, нишком роздували кадило ненависти до неї.
При таких несприяючих умовах влада на Україні, за благословенням німців, перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Таким чином, на перешкоді гетьманові Скоропадському стояли великі труднощі, алеж і завдання й перспективи для України відкривалися велетенські.
Большевицький терор і розруха в Росії тривали далі, їм близького кінця не передбачалося; до України, як свого осередку, туляться і линуть всi землі з більшістю українського населення (Галичина, Буковина, Прикарпатська Русь і частина Бесарабії). Крім того, ввесь південь Росії, багатий та хліборобський, теж наш природний спільник; Біла Русь, по традиціях минулої спільної боротьби, мусить іти з нами одним шляхом. Польща ще тільки почала відроджуватись і до того ж досить слаба, щоб прибрати на себе керуючу ролю на сходi; панування німців на Україні теж хвилеве явище, бо ще боротьба на заході не скінчилась і наслідки її ще не з'ясовано.
Україна ходом подій мусіла зробитися головним осередком східнього слов'янства та могутнім активним оплотом Европи проти большевизму.
1
[1] Соціялісти-революціонери хотіли утворити міліцію, а не постійну регулярну армію (див. 4-ий Універсал ).