Так дорікнув йому Зевс, що знає од віку всі мислі.
А Прометей хитромудрий у відповідь ось що промовив,
Криво всміхнувшись, бо не забув, на що він удатний:
«Зевсе преславний, батьку богів нескінченно живущих!
З двох тих частин бери ту, до якої лежить тобі серце», —
/550/ Мовив лукавець. А Зевс, що знає од віку всі мислі,
Відав той підступ і знав, тож лихе в своїм серці замислив
Проти людей і той задум одразу взявся сповнити.
Взяв він обіруч той жир, підняв, приглянувсь до нього —
Й гнівом пройнявсь, аж чорна жовч у серце шугнула,
Щойно під полиском тим голі кості бичачі побачив —
Це відтоді, з роду в рід, на жертовниках густо димучих
Спалює люд білі кості богам, щоб їх уславляти, —
Й мовив до нього розгніваний Зевс, що хмари збирає:
«Сину Япета, з-поміж усіх умом найверткіший,
/560/ Бачу, ти ще не забув, як то іншого перехитрити!» —
Ось що сказав йому Зевс, обізнаний в задумах вічних,
І вже ніколи відтоді свого він не втишував гніву.
Й смертному люду, що на землі, рішив анізащо
Сили вогню з ясенів[76] невтомного вже не давати.
Та одурив його знов преславний умом син Япета:
Викрав невтомний вогонь, іздалеку видний, сховавши
Світло його в порожнистій тростині, — глибоко вжалив
Зевса, що в небі гримить: у гнів він упав, як побачив,
Що у людей заяснів, іздалеку видний, огонь[77] той.
/570/ Тут і покару за це, нещастя, для люду придумав:
Славний умілець, Кульга[78], з наказу Зевса, одразу
Дівчину милу зліпив із землі; сама Афродіта
Пас на ній в’яже[79] й краси додає, ясноока богиня:
Їй власноруч накидає на плечі серпанкові шати,
Сріблом тонко гаптовані — дивнеє диво для зору.
Сплетом квіток чарівних, які щойно квітнули в лузі,
Голову дівчині тій прикрашає Афіна-Паллада,
Ще ж і вінець золотий на голову їй накладає —
Той, що Кульга його виробив вправними в ділі руками,
/580/ Батькові Зевсу щоб догодити, ну а вінець той
Весь був в оздобах захопливих — дивнеє диво для зору:
Звірів прерізних він зобразив, що моря й суходоли
Їх вигодовують; полиском золота брали за очі,
Звірі ті, геть мов живі, здавалося, що й голосисті.
Виріб той, замість добра — принадливе зло, упровадив
Він поміж інших богів і людей — діву, вборами пишну
Владного Зевса доньки — із очима ясними богині.
Подив безсмертних богів охопив і людей умирущих,
Щойно ту пастку на люд, що її не уникнуть, уздріли.
/590/ От і пішов ще примхливіший рід жіночий од неї,
Згубне поріддя жінок[80]; розійшлись по цілому світу
Їхні племена й живуть, нам на горе, між чоловіками,
В скруті підмоги од них не чекай, хіба — у розкошах.
Так-от у вуликах десь, в укриттю, бджілки працьовиті
Трутнів годують, супутців хіба що у чомусь лихому.
Бджоли ті днину усю, поки сонце за обрій не сяде,
Трудяться день при дні — щільники виліплюють білі,
Трутні ж, у затишку вулика, вміють лише по зав’язку
Шлунок собі набивать доробками праці чужої.
/600/ Так от чоловікам на біду, для діл неприємних
Зевс, що гримить із висот, послав, до пари їм, жінку.
Й інше ще, замість добра, він зло надумав створити:
Хто, уникаючи шлюбу-ярма, щоб не мати клопотів,
Жінки собі не бере, — того вбивча застукає старість:
От і зарадь собі сам! А коли у самітника — статки,
То, коли вмре він, усе це до рук прибере без загайки
Родич далекий. Кому ж пощастить у виборі жінки —
Візьме порядну, таку, що до серця йому, до вподоби, —
Все ж із добром буде зло, йдучи у парі, змагатись,
/610/ А на таку, що вже зроду лиха, коли хто натрапить, —
Жити йому із журбою у грудях, що ненастанно
Душу і серце гризе, — і нічим тут уже не зарадиш!
Зевсову мисль — ані обійти, ані перехитрити!
Навіть Япета син, Прометей-добродíй, не уникнув
Грізної Зевса руки: хоч як усього знав багато, —
Мусив потрапити й він у незламні Зевса окови.
Батько тоді ще, як серцем обуривсь на Обріарéя,
Котта і Гíеса, — взяв у важкі їх одразу заліза,
Силі позаздривши їхній жахній і могутній поставі.
/620/ В надрах землі широкодорожної їх поселив він.
Болісно там їм жилось, у землі понурих глибинах,
Ген, де світу є край, де землí неосяжної грані,
Здавна страждали вони з великим болем у серці,
Поки Кронід, а з ним інші усі безсмертні богове,
Ті, що їх Рея розкішноволоса від Крона зродила,
Знову на світло не вивели денне порадами Геї,
Ясно ж бо їм віщувала вона, що, в підмогу узявши
Тих силачів, — і звитягу, й промінну славу здобудуть.
Адже віддавна в боях, що зранюють душу, стикались
/630/ Дужі Титани-боги — і ті, що зродились од Крона:
Одні на одних ішли, сила — силі протистояла.
Ті — із високого Отрія, силою славні Титани,
Що народила їх Рея від Крона розкішноноволоса,
Щедрі дарителі благ — із верхів сніжного Олімпа.
Гнівом охоплені, що таким болем душу діймає,
Десять рóків вони між собою невпинно боролись,
І ні для цих, ні для тих не видно було ані краю,
Ні то якогось кінця тій борні, що між ними тривала.
Велетів тих з-під землі увільнивши, боги подали їм,
/640/ Як і годиться, нектар і амбросію[81], їжу безсмертних.
І налилося відвагою в кожного серце змагливе,
Щойно вони і нектар, і амбросію покуштували.
Так ось до них тоді мовив богів і людей усіх батько:
вернуться
77
…
вернуться
78
Кульга (Кульгавець) — Гефест, неперевершений майстер-митець; за однією з версій, Зевс скинув Гефеста з Олімпу за те, що той заступився за Геру під час її суперечки з Зевсом; за іншою версією, з Олімпу його скинула Гера одразу ж після пологів, аби приховати каліцтво народженого сина («Одіссея», XVIII, 395–397).
вернуться
79
вернуться
80
вернуться
81
…