Мідна круг нього стіна, потрійна ніч розпливлася
Довкола пащі його, а над нею з імли проростає
Корінь живильний землі і моря безплідного корінь.
Там ото й скриті Титани-боги, у млі попідземній,
/730/ Волею Зевса-отця, що згромаджує хмари у небі,
В затхлій місцині сирій, де землі велетенської межі.
Годі вийти відтіль: Посейдон закрив мідні брами,
Мури з обох боків ту місцину глуху замикають.
Там — і Гіес, і Котт, Бріарей там, духом великий,
Зевса дозорці живуть, волóдаря-егідодержця.
Там і землі темноликої, й Тартара, де непроглядні
Мряки, і моря безплідного, й неба, що зорями сяє,
Сходяться поряд начала всього, водночас і межі,
Млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути, —
/740/ Прірва, така глибина, що й за рік її дна не сягнув би,
Хто б, у ту браму ступивши, ішов: за вихором вихор
Так би й носив то сюди, то туди його; та й для богів це,
Хоч і безсмертні вони, — неабияка небезпека.
Ночі невидної млиста оселя там, дика й понура,
В хмарах темно-синіх вона, у безодні тій, тоне.
Там, перед ними, Япета[86] син на долонях невтомно
Й на голові, в увесь ріст, підтримує небо широке,
Де Ніч і Днина, стрічаючись, переступають високий
Мідний поріг; перекинуться словом — і йдуть урізнобіч:
/750/ Вниз коли йде з них одна, то друга входить у двері,
Тож аніяк у тім домі вони бути разом не можуть:
Завжди, виходячи з дому, по черзі, одна з них широку
Землю обходить, а друга тим часом чекає, удома,
Щоб і собі, як наспіє пора, — в дорогу податись;
Днина — людям світанок несе, з яким усе видно,
Ніч — у руках має Сон, що рідним братом є Смерті,
Ніч — темнотою лячна, окутана чорною млою.
Діти невидної Ночі там селяться; в мороці тому —
Сон, а з ним Смерть, могутні боги; не зрить їх ніколи
/760/ Бистрим промінням своїм яскраво сяючий Гелій,
Чи коли вгору верстає шлях, чи коли йде додолу.
Перший — і по землі, й по спині широкого моря
Йде собі тихо, та й до людей він аж надто ласкавий,
В другої ж серце — криця тверда, із міді — безжальна
В грудях душа: кого із людей та хижачка вхопила —
Вже не відпустить. Навіть богам вона осоружна.
Спереду там — оселі лункі можновладця Аїда,
Бога підземного і Персефони, лячної богині.
А перед входом, — пес на сторожі[87], хитра потвора:
/770/ Хто лиш заходить туди — хвостом люб’язно махає,
Ластиться, знай, біля ніг, щулить вуха, а хто хоче вийти —
Марні надії того: не дасть, сторожкий, поза браму
Й кроку ступить — пошматує усякого, хто б намірявся
Звідти втекти — від Аїда й від Персефони страшної.