Там, осоружна безсмертним богам, живе страхітлива
Стікс — найстарша сестра кругоплинного Океана,
Одаль од інших богів, у своїй пречудовій оселі:
Скелі окрили її, а довкола, куди не зирнути, —
Срібні стовпи, що крівлю підносять ген аж до неба.
/780/ Донька Тавманта нечасто сюди, бистронога Іріда,
Вістку несе, пробігаючи моря широкого спину.
Щойно на небі зайде чи спір якийсь, а чи сварка,
Чи то прибреше хтось із богів, що живуть на Олімпі, —
Зевс по велику присягу богів посилає Іріду,
Здалеку щоб принесла в золотому дзбані славетну
Воду студену, що б’є джерелом з-під високої скелі
З річки святої й пливе попід землю широкодорожню
Крізь непроглядну ніч відгалуженням від Океана.
Випало їй лиш десятою часткою вод усіх бути:
/790/ Дев’ять частин — довкола землі й широкого моря
Вирами срібними в’ється-біжить до солоного моря.
Ця ж — лиш одна, богам на біду, витікає зі скелі,
Бо хто з богів, що живуть на Олімпі, снігом укритім,
Клятву склавши криву, скропить землю тією водою, —
Ляже без віддиху і цілий рік бездиханно пролежить,
Ні по амбросію, ні по нектар не сягаючи з ложа,
Щоб покріпитись, — лежатиме так, без подиху, звуку
Він на постелі своїй, наче мрець, у глибокій дрімоті.
Лиш як та хорість мине, як великий рік закруглиться, —
/800/ Інші, одна вслід за одною, біди ітимуть на нього:
Дев’ять рокíв із богами, що вічно живуть, він до ради
Не засідатиме, в їхньому колі й на учтах не буде
Стільки ж поспіль років. І лише на десятому році
Із Олімпійцями знов поважні вестиме розмови.
От яку клятву боги пов’язали із струменем вічним
Стікса, що поміж скель дорогу собі пробиває.
Там і землі темноликої, й Тартара, де непроглядні
Мряки, і мóря безплідного, й неба, що зорями сяє,
Сходяться разом начала всього, водночас і межі
/810/ Млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути.
Брами там є, що вилискують міддю, і самородний
Мідний, несхитний поріг, що в землю, у її надра,
Впився корінням. А перед ним, од богів усіх одаль,
Дужі Титани живуть, за Хаосом, млою повитим.
Там десь і Зевса, що громом б’є, прибічники славні
Мають оселі свої, побіч самих глибин Океана, —
Гіес і Котт; Бріарея ж, борця, зробив своїм зятем
Гулкогрімкий Потрясатель землі, оддав йому гожу
Кімополíю, щоб одруживсь, дочку свою любу.
/820/ А після того, як Зевс поскидав уже з неба Титанів,
Сина, Тіфона, зродила Земля, що з усіх наймолодший,
З Тартаром: ще раз жагу в них влила золота Афродіта.
Руки незмірної моці були в нього, сквапні до дії,
Ноги — невтомні, як у богів, а понад плечами —
Сотня голів жахливого змія-дракона знімалась,
Чорні сичали із пащ язики, з-під брів у жахних тих
Головах змія з банькатих очей вогонь виривався.
Гляне — і кожна з голів вибухає полум’ям диким.
Дикі були й голоси, що з голів жахних добувались:
/830/ То нерозбірливе щось, усіляке, то іноді — звуки,
Що зрозумілі хіба що богам, було ж, озивались
Риком потужним бика, що ярма на шиї не відав,
Часом то лева ричання було, безжального звіра,
Деколи — диво для вух! — мов собак загавкала зграя,
То — наче свистів якихось луна гуляла по горах.
Статися б річ непоправна могла: Тіфон міг узяти
Владу в той день над людьми й над богами, що на Олімпі.
Батько ж людей і богів, гострий ум, біді тій зарадив:
Громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням,
/840/ Грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре,
Море хистке й Океану потік, і Тартар підземний.
Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця,
Що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко.
Жаром з обох боків пойнялося фіалково-темне
Море від грому, вогню, блискавóк із пащі Тіфона
І від вітрів налітних, і від буйного пломеню грому.
Вже палахтіла земля, пломеніло вже небо і море,
Вздовж берегів шумували, злітаючи, велети-хвилі,
Збиті поривом богів, гримотання знялося страшенне.
/850/ Навіть Аїд, що панує над тінями, важко здригнувся,
Й навіть Титани, у Тартарі, скупчені довкола Крона, —
Від того шуму невгасного й гуку страхітної битви.
Зевс же, напруживши сили усі, хапнув свою зброю —
Грім, блискавицю стрімку й вогню летючого стріли,
Хутко на ноги зметнувсь, ударив громом з Олімпу —
Й голови хижі спалив геть усі, збезголовив потвору.
Так він шмагав, усмиряючи велета, поки не впав той,
Зранений, — і застогнала земля од важкого падіння.
А блискавичний вогонь Громовержця пішов собі далі
/860/ По глибоченних гуляти ярах, по лісистих верхів’ях,
Де лиш ударив грім. В усю широчінь запалала
Від того жару земля й стала плавитись; олово так-от
Хистом удатних мужів у дірчатих плавиться тиглях,
Так і залізо, — од нього ж ніщо не буває твердішим, —
Десь у ярах лісових, вогнем приборкане лютим,
Плинним стає на священній землі під рукою Гефеста, —
Плавилась так і священна земля од сліпучого жару.
Врешті, в глиб Тартару збурений Зевс повергнув Тіфона.