Читать онлайн "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла" - Гесиод - RuLit

Выбрать главу

Кірка, Гелія донька, що роджений Гіперіоном, Із Одіссеєм, що горя зазнав, у любові зійшовшись, Агрія спершу й Латина[102] зродила, завзятих і славних, І Телегона — жагу їй влила золота Афродіта. Ген, де далекі святі острови ті обидва владають Людом тирренським[103] усім, що славу має велику. Ще й Каліпсо, між богинь — богиня, із Одіссеєм Двох — Навсітоя і Навсіноя — в любові зродила.

Ось ті, що смертних мужів прийняли на ложе і з ними, /1020/ Хоч і безсмертні, богоподібне зродили потомство. Нині ж мені рід жінок оспівайте, солодкоголосі Музи з Олімпу, доньки Кроніда-егідодержця[104].

Роботи і дні

Музи з Піерії[105], що своїм співом даруєте славу, — Зевса, батька свого, завітавши сюди, оспівайте; Це ж бо з волі його[106] — умирущих навідує слава, Як і неслава: то їх уславлюють, то — забувають. Легко слабкого він покріпить, ослабить — міцного, Славному легко слави уйме, дрібного — звеличить, Легко зухвальця пригне, похилому плечі розправить — Зевс, що у небі гримить і живе у вишніх палатах. Слухай і приглядайсь, і суди, що почуєш, по правді, /10/ Чисту-бо правду, Персе, тобі я казати намислив.

Не одного лиш, а двох є родів Еріди[107] на світі. Хто із умом — одну з тих богинь похвалить, напевно, Другу — зневажить, стоять-бо вони на різних засадах: Війни живить одна, до сварні заохочує, підла, Отже, любити її й не помислить жодна людина — З волі богів шанують хіба що ту злобну Еріду. Другу, старшу, — Ніч породила, окутана в темінь, І помістив її вишній Кронід, що етер посідає, Біля коріння землі[108] — найдобрішу для люду Еріду. /20/ Навіть лінивця зрушить вона, заохотить до праці. Бачить, скажімо, лінюх, що робітний сусід багатіє, Сам щось і сіє, й садить, і лад удома наводить, — От і заздрить сусіду сусід[109], коли той свої статки Множить; Еріда така — хіба не добро для людини? Заздрить гончар гончару, тесляр — тесляреві; убогий — Вбогому; зі співаком — співакові кортить позмагатись. От і задумайся, Персе, над тим, і вклади собі в душу — Злої Еріди цурайсь, що підживлює нехіть до праці, А підбиває — до позовів, до судових суперечок. /30/ Не до судів, не до спорів тому, чиї скромні припаси Не дозволяють і року бодай прожити із того, Що нагромадив жнивар із засіву, зерен Деметри. Хто має доста всього — хай заводить оті суперечки Щодо чужого майна. А ти — хіба ж то не сором? — Знову узявсь за своє… Розсудімо, врешті, по правді І без крутійства, а напрямець, як Зевс полюбляє. Ми ж поділили наділ, але ти за більше вхопився — І відсудив, догодити зумівши тим дарожерам[110], Суддям, які залюбки за такі-ото справи беруться. /40/ Глупі! Не знають, що половина — більше, ніж ціле[111], Й що таке мальви чи асфодели[112] — яке то багатство!

Не на поверхні тримають боги все потрібне людині Для прожиття, інакше й за день могла б запастися Тим, що їй стало б на рік, — могла б і не працювати[113]. І корабельне стерно біля вогнища в димі б висіло, Зайвою праця волів була б тоді й мулів терплячих[114]. Зевс же, на хитромудрого маючи гнів Прометея, Що одурити наваживсь його, верховного бога, — Дóбра усі затаїв, клопоти змислив для люду. /50/ Спершу — вогонь приховав, та Япета син[115] заповзятий В Зевса премудрого вкрасти його для людей ухитрився[116]: Од Громовержця тайком уклав у стебло порожнисте[117]. Й мовив до нього у гніві Кронід, що хмари збирає: «Сину Япета, з-поміж усіх у кмітливості перший! Тішишся тим, що викрав огонь, мій ум одуривши, На превеликі собі й прийдешнім людям страждання: Їм за вогонь я вготую біду — й будуть раді біді тій: Що буде згубним для них, того жадатимуть серцем». Мовивши те, засміявсь людей і богів усіх батько, /60/ Зразу велів, щоб умілець Гефест, з водою змішавши Землю, у ліплення те вклав голос і силу людини, І щоб із виду був до богинь той витвір подібний — Гожу щоб діву створив. Афіні ж велів, щоб тій діві Хист свій передала — пречудові вироби ткати. А золотій Афродіті — щоб круг голови їй дихнула Чаром, що будить жагу, й з’їдаючі тіло турботи. Врешті, й Гермесові, вбивцеві Аргоса і посланцеві, — Мисль щоб їй вклав, як у пса[118], а вдачу — хитру, двоїсту. Так він сказав — і скорились вони Кронідові-Зевсу. /70/ Славний Кульгавець, як велено, не забарився зліпити Діви подобу живу із сором’язливим рум’янцем. Підперезала, прибрала її ясноока Афіна. Звабні богині, діви-Харити, й Пейтó з ними владна Ніжну шию їй обвили злотосяйним намистом, Пишноволосії Ори[119] — вінком весняним увінчали. Й інші окраси були на ній, що від Афіни-Паллади. Вклав їй у груди тоді вбивця Аргоса, вісник, усякі Брехні, крутійства, вдачу лиху, до підступів скору, Як і задумав громів повелитель, і дав їй ще голос /80/ Вісник богів, а також — імення тій жінці: Пандора[120]. Ймення таке — бо їй тоді кожен із Олімпійців Дару якогось вділив — на біду хлібоїдному люду[121]. Так-ото задум той втіливши, перед яким і не встоїш, Батько гінця свого, Аргосовбивцю, до Епіметея[122] Вислав з тим даром богів. А той забув, як завбачний Застерігав Прометей, — щоб од Зевса він анізащо Дару не брав, а щоб відіслав назад його миттю, В іншому разі на люд може впасти лихо велике; Він же прийняв і, зазнавши біди, пригадав засторогу.