Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

/90/ Спершу жили на землі племéна людей, що не знали,
Що таке чорна біда і що таке — праця виснажна,
Та й про хвороби, що Кери[123] їх шлють, тоді й не чували,
Повні снаги: в нещастях-бо швидко люди старіють[124].
Жінка ж ота, з бочки[125] накривку знявши, біди дошкульні
Роєм пустила на люд — і пішли вони світом гуляти.
Тільки Надія одна[126] в укритті недоступнім лишилась,
В бочці, за її край у світ не пурхнувши: Пандора
Встигла ще: мить — і прикрила ту бочку, як повелів їй
Егідодержець, володар Зевс, який хмари збирає.
/100/ Так-то, шмигнувши у світ, ті біди ходять між людом,
Сповнена ними земля, ущерть переповнене й море.
Вдень і вночі, коли якій випаде, посеред люду
Бродять хвороби[127], муки важкі приносячи смертним
Мовчки: вони — безголосі усі з волі мудрого Зевса,
Тож його задумів ні обійти, ні уникнуть незмога.

Ну а тепер, якщо хочеш, то іншу, обізнаний добре,
Повість тобі поведу, уклади лиш гарненько у серце, —
Як і боги, а з ними й смертні зродилися люди.

Тож золотим було перше людей умирущих поріддя[128] —
/110/ Вічні боги, що Олімп населяють, його сотворили;
Це ще за Крона було, коли він іще правив на небі.
Люди ті, наче боги, турбот ще на серці не мали,
Легко, безжурно жили; до них ще не квапилась ница
Старість; снага і в руках, і в ногах була у них рівна,
Милі їм учти були, всякі ж біди — такі ще далекі!
Хто ж умирав — немов засинав[129]; добро ж усіляке
Так і пливло їм: земля самохіттю родила прерізні
Славні плоди; як хотіли — так вони й розподіляли
Працю свою, земні споживаючи добра спокійно,
/120/ Маючи вдосталь овець, богам блаженним люб’язні.
А коли те покоління людей земля вже покрила —
Вже вони, волею Зевса великого, — демони добрі[130],
Вже на землі вони, опікуни умирущого люду, —
Стежать, хто що вчинив, по правді, а чи по кривді,
Млою сповиті, землю обходять вони і вділяють
Людям багатства: такої сягнули владáрської честі.

123

Кери — див прим. до Т. 211 наст., с. 44.

124

…в нещастях-бо швидко люди старіють… — цей вірш знаходимо в «Одіссеї» (XIX, 360).

125

…з бочки… — мова про пітос (Еразм Роттердамський вперше помилково впровадив «скриньку»), високий, у зріст людини, глиняний посуд, у якому зберігали зерно чи якусь рідину, щось на зразок нашої бочки (Діоген у бочці, тобто — у пітосі).

126

Тільки Надія одна… — пор. у Теогніда: «Для земнородних людей найкраща з богів — це Надія, / інші покинули все та й подались на Олімп» (1136). А втім, цей же поет пов’язує надію зі страхом — «двома клопітними божествами» (637–638), започаткувавши одну із вічних тем, про страх і надію, у житті людини (див., зокрема: Содомора А. «Афористичні етюди», с. 324–329).

127

Бродять хвороби… — як у Софокла: болісна хвороба, «наситившись блуканням», повертається до Філоктета («Філоктет», 750–753)-

128

Тож золотим було перше… поріддя… — окрім усталених згодом чотирьох віків, від золотого й до залізного, у Гесіода ще й п’ятий вік — героїв (Р. 159 наст., с. 86). Серед різних описів золотого віку (Лукрецій, Вергілій, Тібулл, інші поети) найвідоміший — у «Метаморфозах» Овідія (І, 89-112). Найвиразніша поетична формула «деградації» людських поколінь — у Горація: «Чого не сточить часу злобливий зуб? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / на світ привівши нас, марніших, / ми ж — іще гірше дамо поріддя» (Оди, III, 6, 45–48). Людина, на думку античних, не витримала випробування ні часом, ні золотом; стисло кажучи, золотий вік був на землі, коли золото було під землею. Вергілій, щоправда, у «Георгіках», підтримуючи реставраційну політику Августа, бачив золотий вік у майбутньому — коли людина, позбувшись моральних пороків, здобудеться на нього своєю працею. Оптимістичні ремінісценції щодо цього — й у нашій літературі, скажімо, — у С. Руданського: «Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки. / Чого ж ви стали, мої діти? / Пора настала! Гей, бики!» Оптимізмом саме такого ґатунку сповнена й творчість генія праці — Івана Франка.

129

Хто ж умирав — немов засинав… — про таку лагідну смерть — у Гомера: «Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем. / Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна / Зразу пошле…» («Одіссея», XVIII, 201–203).

130

…демони добрі… — тобто божества нижчого рівня.