Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

Друге, однак, покоління людей, од першого гірше, —
Срібне, створили боги, що високий Олімп заселяють.
До золотого воно ні умом не подібне, ні видом,
/130/ Сотню років некмітливим малям у дбайливої неньки,
Плеканим, дома той люд зростав у дитячих забавах,
А коли з часом і зріс, і зрілості, врешті, сягнув він, —
Куцим стало життя, силу бід на себе накликав
Через глупóту свою: аж надто гордими стали[131]
Смертні — шани богам віддавати вже не хотіли,
На вівтарях святих Олімпійцям жертв не складали,
Як усім людям звичай велить. Отож під землею
їх схоронив син Кроноса, Зевс, у гніві за те, що
Не шанували блаженних богів, що живуть на Олімпі.
/140/ А як земля уже й це покоління вкрила собою,
Смертні блаженними їх підземного світу назвали,
Шану якусь, хоч і гірші вони, усе ж їм являють.

Батько богів іще третє тоді умирущих поріддя,
З міді, створив, до срібного геть уже не подібне, —
Із ясенів[132]: суворе, міцне, Ареєвій справі
Віддане, — нищівники, навіть хліба не споживали,
Душі й серця — із криці усі, що й не приступити,
Міццю налиті усі нездоланною; руки незборні
З дужих зростали плечей над збитими міцно тілами.
/150/ З міді в них лати були, із міді й доми будували,
Міддю й робили усе: не знали про темне залізо.
Силою власних рук звели себе, врешті, зі світу —
В млистий, морозний Аїд зійшли вони, безіменні,
Тож, хай якими лячними були, — однак не минули
Чорної смерті — покинули сонця промінного сяйво[133].
А коли й те покрила земля умирущих поріддя,
Знову на щедрій землі четверте створив покоління
Кроноса син, велемудрий Зевс, чесніше і краще, —
Був то героїв божеський рід. Для смертного люду —
/160/ Це півбоги; вони безкрай землі до нас населяли.
Грізна і їх згубила війна і страшні бойовища.
В землях Кадма одні полягли, біля Фів семибрамних[134],
Через отари Едіпові смертні бої розпочавши,
Інші — під Троєю, моря глибини проборознивши,
Голови склали в боях за Єлену розкішноноволосу.
Смерть, межа усьому[135], багатьох мужів перестріла.
Іншим ще Зевс, син Кроноса, виділив дальні оселі
Й засоби для прожиття, де землі окраїна, одаль
Від несмертельних богів, де Кронос володарює.
/170/ Там безжурно живуть вони на островах благодатних,
Над Океаном[136], де вири глибокі, — герої щасливі,
Там урожайна земля постачає їм тричі до року
Вдосталь добірних, солодких, як мед, плодів усіляких.

О, якби ж то не жить мені[137] в п’ятім людей поколінні —
Чи то умерти б раніш, а чи народитись пізніше!..
Нині — з заліза воно[138]. Труди і гризоти настирні,
День надворі чи ніч, од смертних не відступають.
Ще й не такі їм готують боги, ще важчі, клопоти[139],
Та хай які вони, домішка блага й тут якась буде.
/180/ Вигубить Зевс і те умирущих людей покоління,
Щойно родитись почнуть уже з сивиною[140] в волоссі.
Батько — на сина, а син — на батька схожим не буде;
Гостю — господар, другові — друг, а братові — рідний
Брат його, як донедавна іще, не радітиме більше,
Діти — батьків, на схилі їх літ, шанувати не будуть,
Ще й ображатимуть їх усіляко (не знають, нещасні,
Що таке кара богів усевидящих), на прожиття їм —
Рідним своїм батькам! — і крихти якоїсь не вділять.
Піде розбій: одні одним міста почнуть руйнувати;
/190/ Сила присяги, право, добро — не матимуть більше
Аніякої ваги, зате злодій, хапун, і нахаба —
Матиме шану-хвалу, кулак буде правом: не стане
Сорому[141]. Чесну людину — підла кривдити буде:
Спершу брехлива вона, а далі — й кривоприсяжна.
За нещасливим людом ітиме Заздрість[142] облудна,
Не відступаючи ані на крок, злоязика, злоока.
Саме тоді із землі, де прослались дороги широкі,
Білим окривши божисті тіла, до грона безсмертних,
Люд полишивши земний, на Олімп ясний подалися
/200/ Стид і Сумління. Один лиш сум умирущому люду
Й біди зостануться. Злу вже ніщо на заваді не стане.

131

…надто гордими стали… — гордість (hybrys), тобто переступ дозволеного, за що рано чи пізно карають боги.

132

Із ясенів… — дерева у давніх греків і римлян — жіночого роду; тут, очевидно, мова про ясенових, мелійських, німф (Т. 187, с. 43), що дали початок мужам (пор. «Одіссея», XIX, 163).

133

Чорної смерті… сонця промінного сяйво. — Померти для сонцелюбних еллінів — значить, як у Гомера, «покинути сонця ясного проміння»; у Тартарі «немає стежки до сонця».

134

Кадм — див. прим. до Т. 326, с. 49; …Фів семибрамних… — традиційний епітет Фів («Іліада», IV, 406; «Одіссея» XI, 263).

135

Смерть, межа усьому… — у Горація: «mors ultima linea rerum» — смерть, остання риса усього сущого (Посл., І, 16, 79).

136

…де землі окраїна… над Океаном… — мова про казкові щасливі острови, де після смерті перебувають душі героїв (пор. «Одіссея», IV, 563 наст.).

137

О, якби ж то не жить мені… — схожі особисті рефлексії, що пожвавлюють епічну розповідь, згодом стануть окрасою й філософських текстів, наприклад, у Сенеки («Чому мене кинуто саме у цю точку часу?») чи в Паскаля: «Чому я саме у цій точці часу й простору?» (див. далі, прим. до рядка 176).

138

Нині — з заліза воно… — найемоційніше про залізний вік — вразливий Тібулл у зачині своєї елегії (І, 10). Поет теж жалкує, що він народився у залізному, а не в золотому віці.

139

Ще й не такі їм готують боги… клопоти… — поет мовби в наш час зазирає, у ще «залізніший» вік.

140

…родитись почнуть уже з сивиною… — думка про те, що діти народжуються дедалі «дорослішими», побутує й у наші дні, в час стрімкого технічного прогресу.

141

…не стане сорому… — грец. aidos (відчуття сорому, пошани, благоговійного страху перед богами) — часто вживане у Гомера поняття, що поєднується з людським осудом: «Через недбалість свою і на себе накличете, певно, / сором і осуд людський!..» («Іліада», XIII, 121–122).

142

…Заздрість… — грец. zelos, лат. invidia (див. прим, до Р. 11, с. 78). Опис персоніфікованої «чорної» Заздрості — в Овідієвих «Метаморфозах» (II, 760, наст.).