Ознайомившись з українською версією поетичних творів Гесіода, читач матиме загальну уяву про теогонічні, а водночас, й космогонічні візії давнього грека, про постать першого епічного співця, що апелював передусім до широких верств незаможного суспільства, про людину, яку боляче вражала несправедливість, позбутись якої людство не може, хай скільки б тисячоліть не рухалось воно просторами «широкодорожної» землі, ба, вже й самого космосу.
А ще, озираючи епічні сцени, читач матиме нагоду подивуватися вмінню античного автора зображати монументальні, наче з кам’яних брил витесані, міфічні постаті в дії — розгортати, на все небо, полотна титанічних змагань, у які втягнено всі світові стихії, — мовби відлуння давноминулих чи передчуття майбутніх, воістину космічних, бойовищ чи катаклізмів, — втілювати у слово видива, які надихали покоління майбутніх майстрів різця, пензля, стилоса. Хтозна, чи без таких-от, як у Гесіода, сцен міг би, скажімо, й Лукрецій через низку століть вписати у свою поему ось такі гекзаметри: «Так у високості — хто не дививсь на них? — піняві хмари / ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба / різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні, / то наче хиляться гори могутні — й одвалені брили / котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно…»
Подив — ось що спонукало давніх греків до думки, отже, й до поетичної творчості (думка й образ у ті часи були єдиним). Подивляли землю, що під ногами, водну стихію, яку людина Середземномор’я завжди мала перед очима, подивляли — зоряне небо над головою: Гея, Понт, Уран… Високі божества, нижчі за «рангом» божественні сили, всюдисущі демони (Р. 122)… Увесь Космос, в усіх своїх видимих і невидимих виявах, — живий, персоніфікований, такий незбагненний у своєму розмаїтті, а водночас — єдиний, інакше, по простому кажучи, «не тримався б купи»… «Поезія — наче картина», — скаже через тисячоліття Горацій. Цією «картиною» у Гесіода є міфічний образ світу. У «Теогонії» поет вперше взявся за цю воістину грандіозну справу — звести воєдино всееллінські й місцеві беотійські перекази про походження богів, теогонію, і пов’язати їх із космогонією — розповіддю про походження світу.
Знання ж, як і всі інші, матеріальні, блага, — від богів. Отож, спочатку — заспів поеми, звернення до Муз (1-115). Одразу ж, у загальній картині поеми, — окремі динамічні «кадри»: жвавий танець Муз довкіл джерела й вівтаря їхнього батька — володаря Зевса; їхні хвалебні співи цьому ж верховному Зевсові-егідодержцю й іншим богам. А що кожен із них, бог чи богиня, наділені, як уже згадувалось, орнаментальним епітетом, то водночас — бачимо їх: Геру, Зевсову жону, що в золотосяйних сандалях, яснооку Афіну, промінного Феба, стрілометну Артеміду, з вигнутими віями Афродіту (іноді таки годі сконструювати відповідний епітет), земледержця Посейдона…
А ще у зачині — найважливіші концептуальні штрихи у тій картині світу: Зевс, міццю здолавши Крона-отця, із громом у правиці владарює на небі. В упорядкованому світі, здобувши верховну владу, переможець розділив між богами усе по правді: кожен отримав належні йому почесті. Він і земних володарів має в своїй опіці: ті з них, хто справедливий, кого полюбила Калліопа, найстарша серед Муз, переймають від них хист красномовності (накреслений тут ідеальний образ володаря — у різкому контрасті з «володарями-дарожерами» у «Роботах і днях»).
У рамках епічного — й земне: зелені схили Гелікона… Гесіод, який випасає овець… Музи, що вручають йому лаврову гілку — вдихають у нього «дивну до віщого співу жагу» (генеза нашого «натхнення»; у Франка — «вітхнення»)… Отож, у самому зачині поеми започаткована дія; звуковим тлом для неї — «незатихаючий славень», «лілейні» співи ґеліконських дів.
А щоб загалом могло щось діятися, мусить бути якесь місце, якийсь простір. Тому-то спочатку був Хаос. Щось невизначене (грец. «chaos» — іменник середнього роду, як у рос. «пространство»). Але й це невизначене — з відтінком персоніфікації: хаос — від грец. chaino — роззявляю, розверзаю (наче зів роззявленої пащі). Всі інші названі у зачині поеми постаті, зауважмо, — жінки або чоловіки. Після Хаосу — «широкогруда земля, безпечна оселя безсмертних», а в її глибинах — «млистий» Тартар. Потім, щоб у тому просторі могло щось поставати, плодитися, — третім, після Хаосу, Землі й Тартару, був Ерос, що є втіленням любовної жаги. З Хаосу виникли Ереб (підземна темінь) і «темнокрила» Ніч. І лише після того, власне, — мова про народження: Ніч після обіймів з Еребом народила Етер і День (грец. «Hemera» — жіночого роду: днина); Гея-Земля, «без любові-жаги», все ж породила оздоблене зорями Небо (Урана), Гори, де б могли селитися Німфи («німфа», етимологічно, означає «гірська»), а також Море (Понтос), а поєднавшись з Ураном, — зродила Океан (за Гомером — велетенську ріку, що омиває землю). Всі ці постаті представляють найстарше покоління Титанів… Потім — перелік подальших генеалогічних ліній, етапи розлогого міфа про те, як боги, покоління за поколінням, змагалися за владу над світом, поки «гарантом» світового порядку, як уже було анонсовано у зачині, не став син подоланого Кроноса — Зевс-громовержець.